Вони заполоняють собою небо, закриваючи сонце і хмари, і тоді зверху замість тепла й світла падає смерть.
Побите війною село дихає дощами й свіжою зеленню, що буйно розквітла килимом. Земля давно поранена, але міцно витримує ходу армійських берців. Ті берці йдуть в одну сторону, але назад їх повертається менше. Бо знаходять-таки свою смерть. І тоді стрекіт коників вночі тісно переплітається з важкими думками про втрати в підрозділі.
Ви уявіть, чого варті ТУТ будь-які цивільні втіхи - ресторани, концерти, понти, салони чи гроші.
Геть нічого.
Тільки шепіт трави та стук дощу об зруйновані дахи. Тільки пронизливі хрипи війни та болюча впертість тих, хто в тих берцях знову, і знову, і знову йде туди, звідки не всі повертаються...
Під цим небом хтось народжується заново, переосмисливши своє життя. Хтось дізнається, хто він і що він - про те, що не знав про себе у цивільному житті. Хтось приймає рішення на майбутнє і розуміє, де він тепер себе бачить.
Аби тільки був шанс вижити. Аби тільки був.
