— Уявіть, — почала вчителька, — корабель зазнає аварії.
Подружжя дивом дістається до рятувального човна, але, на жаль, в ньому лише одне вільне місце. Чоловік стрибає в човен, залишаючи дружину серед океану. Перед тим як зникнути під водою, жінка кричить йому останню у своєму житті фразу...
Вона зробила паузу.
— Як гадаєте, що вона йому сказала?
Клас загомонів. Хтось вигукнув: «Я тебе ненавиджу!», хтось: «Ти боягуз!», «Як же я могла так помилятися?» — і все в такому дусі.
Усі наввипередки намагалися висловитись. Усі — крім одного хлопчика, що мовчки сидів, втупившись у парту.
— А ти як думаєш? — звернулась до нього вчителька.
— Думаю, вона сказала: «Подбай про нашу дитину».
— Ти знаєш цю історію? — здивувалася вчителька.
— Ні, просто… так само сказала моя мама татові перед тим, як померла.
Клас затих.
А вчителька відвернулася до вікна, щоби ніхто не побачив сліз у її очах.
— Так, — нарешті мовила вона, — саме ці слова й пролунали з її вуст…
Човен відплив. Чоловік повернувся додому сам. І виростив доньку самотужки. Минуло багато років. І коли вже не стало батька, донька знайшла його старий щоденник. У ньому було написано:
«У неї був невиліковний діагноз. Ми поїхали в цю подорож, знаючи, що часу залишилось обмаль. Я хотів би загинути замість неї, але знав — моя смерть забере в дитини обох батьків. Я не мав права на це. Я міг тільки залишити її там… у морі».
Клас мовчав. І було видно по очах, що ця історія торкнулася кожного.
Бо вперше багато з них зрозуміли: не варто поспішати з осудом. Не варто судити людей за тим, що видно ззовні. Адже ми ніколи не знаємо всієї правди.
