"Вулиця забинтованих людей" - Олена Кудренко

Тут був приліт, але тепер будинки вже "поліковані " фанерою. Хоча то тут, то там вони жевріють ранами, з яких сиплеться скло й каміння. І ще чиїсь речі. Чиїсь іграшки й фото. Чиїясь полиця висить на оголеній для світу стіні, і на ній - наче після розтину скальпелем, чиєсь особисте.

Василівна колупається на клумбі, вибираючи скло між квітів. Вона ті квіти кожен рік висаджує. Сама подряпана, в голові досі шумить після вибуху.  

Юрко з другого поверху, з забинтованою головою, нервово палить цигарку. То його полиця на стіні. Спортивні нагороди сина дивом стоять. Як їх звідти тепер дістати?

Олені дихати боляче, бо зламане ребро. Коли прилетіло - її накрило плитою. Три години під нею пролежала. Мати поряд кричала.

Старий Павло мовчки збирає клітчасту торбу. В ній все його життя. Все влізло в торбину. Всі вісімдесят років. Інше згоріло вночі.

Шкандибають тіні вулицею від рани до рани. Немає балкону. Немає стіни. Немає життя. Але є надія. І ще щось, що досі було невідоме, не прожите.

Тепер прожите. Забинтоване. Болюче. І живе. Щось, з чим тепер йти далі.

Чим вище країна в своєму розвитку - тим філігранніше вона воює. Чим нижче на дні - тим більше їй байдуже, скільки цивільних загине через її вину. Через недолугі, незграбні, неточні свої дії.

Перша невинна смерть ще могла бути якимось порогом входження в цю вакханалію, коли вбивця щось таки відчував: "о, я вбив цивільного!" Десятки, сотні й тисячі українських людей вже ним не рахуються.

Недарма вони кажуть: "лєс рубят - щєпкі лєтят".

І так, напевно, буде вічно. Бо розвинуті не опустяться так низько, а росіяни не підіймуться на рівень українців.  

Співчуваю містам, до яких росія цими ночами дотягнула свої кістляві руки.