Можливо цей текст не сподобається ні друзям, ні ворогам - але я його напишу. Бо давно про це думаю, і мене це справді турбує.
Я мрію дожити до часів коли в Україні люди між собою почнуть ГОВОРИТИ. Не кидатися звинуваченнями. Не змагатися в догмах. Не підганяти факти під власний світогляд. А говорити. Тобто ясно доносити свою думку і чути доводи співрозмовника.
Бо наразі діалогу я не бачу. Я бачу змагання гасел і спроби обдурити. При чому це стосується всіх. Так, і мене у тому числі. Але на своє виправдання я можу сказати, що я довго, дуже довго намагався говорити з опонентами і їх переконувати. До перших 3000 підписників під моїм першим профілем, я не забанив ЖОДНОГО. Навіть з ватою і путіністами я довго і виснажливо дискутував. З противниками Порошенка... Мені зараз просто шкода догих місяців тих дискусій, втрачених марно.
Бо зрештою зрозумів - мене не чують. Взагалі щось доводили не мені. Осіб або ботів що влазили зі мною в довгі дискусії цікавили лише три речі - справи ефект на інших читачів, виснажити мене довгою чварою та відволікти від інших тем. Відбувалася не дискусія, відбувалася маніпуляція.
Не дивно що одного дня я збагнув, що з вовками жити - вовчою вити. Що й роблю. Проте...
Я мрію дожити до часів, коли наприклад звинувачення в корупції в громадській думці муситимуть бути підтвердженні кримінальними справами і вироками суду, а якщо не підтвердяться - для громадської думки той хто звинувачував мусить стати брехлом і балаболом. Назавжди.
Та чи реально це, допоки в мозку пересічного громадянина сидить теза Маркса "в основі кожного великого статку лежить злочин", що в наших умовах перетворилося на "якщо багатий - значить накрав"? І ще "раз у владі - значить краде" - у першу чергу тому, що той хто таке говорить свого шансу накрастися не упустив би. Подивіться на нові обличчя в політиці, які стали владою нині.
Я хочу дожити до часів, коли президент новий з президентом попереднім не чубитимуться з усім можливим остервеннінням, а обміняються своїм досвідом один, і своїм баченням інший. І кожен піде своєю дорогою.
Та чи реально це в умовах коли суспільство вибирає не найманих менеджерів, а казкарів які мусять за них в їхній країні вирішити їхні проблеми? Коли ідеал українця аби прийшов президент який викорінить корупцію (не вдалося у жодній країні світу) але не заважатиме куму порєшать... Коли за правилами гри, прийнятними для суспільства, наступник мусить звинуватити попередника у всіх гріхах і обіцяти посадити? Тобто коли головний інструмент політичної боротьби - ненависть...
Зверніть увагу. Прибічники і влади і опозиції нині намагаються довести що їхні опоненти - посіпаки Москви. А для Москви тим часом ми все - одне-рябе. Москві байдуже - петлюрівець ти чи гетьманець. ШанувальникЗЕ чи порохобот...
Я хочу дожити до часів, коли спілкування між владою та опозицією відбуватиметься не у вигляді гучних звинувачень з одного боку і марних спроб посадити і зламати з іншого - а у вигляді дискусії на гострі теми. У вигляді обміну доводами і пошуку компромісів, прийнятних для всіх.
Та чи реально це, коли влада опозицію не те що не чує - вона її ненавидить. Ненавидить бо боїться. Бо кожна спроба опозиції налагодити діалог з владою сприймається як "Порошенко хоче обдурити і розвести - він олігарх з 90-х". Я ж знаю як вони говорять: "Янукович пустив Порошенка в уряд - Порошенко Януковича поховав. Хоче знову".
Непевність у собі. Панічний страх опонентів, в яких за плечима дві революції...
Нинішньої проблеми з НАБУ не було б, якби влада внесла зміни через діалог та дискусію. А не по-шахрайськи - включенням правок в законопроект про полонених. І коли суспільство переконують що правки внесені Бужанським (!!) покликані викорінити вплив Москви.
Я мрію побачити Україну де почнуть говорити і чути. Моя б воля - я б у школах впровадив обов'язковий предмет з ведення суперечок. Аби навчати правильно формулювати аргументи і чути опонента. Це вирвшило б чимало проблем у майбутньому.
