I. Форма без суті: деградація українського самоврядування
Після Революції Гідності Україна розпочала одну з наймасштабніших реформ — децентралізацію. Обіцяли: громади отримають реальну владу, ресурси, повноваження. У підручниках і звітах — так і сталося. У реальності ж — відбулась не демократизація, а формалізація нового кланового устрою, де самоврядування зведене до бюджетоутримання, а громада — до мовчазного натовпу без важелів впливу.
Громадяни не отримали суб’єктності. Виборці не отримали права впливати. Самоврядування в Україні — це фасад, за яким приховується влада місцевих князьків, аграрних олігархів, родинних кланів, які повністю контролюють усе: землю, бюджет, поліцію, прокуратуру. А центральна влада лише поглибила цю систему через вертикаль лояльності.
II. Бюджетна монархія: гроші як джерело всевладдя
У більшості громад головним джерелом фінансування є не розвиток малого бізнесу чи інвестиції, а податок з бюджетників. У кожному другому селі гроші — тільки в освітян, лікарів, соціальників. Тобто тих, хто залежить від місцевої влади. І ця влада тримає їх не як громадян, а як підлеглих.
Кожна гривня проходить через рішення сесії ради або через підпис голови громади. Розподіл субвенцій, черговість «латання» доріг, ремонту садочка чи видачі гуманітарки — це не система, а ручне управління. І саме в цьому — суть новітнього феодалізму: громада не має доступу до рішень, лише до наслідків розпоряджень влади.
Громадські слухання — формальні. Громадський бюджет — декоративний. А все справжнє — «курується» через свій бізнес, своїх підрядників, своїх бухгалтерів. У 9 випадках з 10 місцеві бюджети — це вертикаль особистого контролю, з якого годується не громада, а група.
III. Самоврядування без вибору: заблоковані процедури, вічні посадовці
27 липня 2025 року Центральна виборча комісія офіційно підтвердила: вибори під час воєнного стану проводити неможливо. Це означає, що:
• мандати сільських, селищних, міських голів автоматично подовжуються;
• депутати рад не переобираються незалежно від ефективності або корупції;
• жоден мешканець не має інструменту відкликання чи заміни влади.
У підсумку — відсутність конкуренції. Люди, які п’ять років тому виграли з мінімальною підтримкою, нині керують без контролю. Мери, що втратили довіру, залишаються на посаді. А секретарі рад, які опинилися тимчасово «в.о.», можуть виконувати обов’язки роками — без виборів, без перевірки, без довіри.
Це не просто стагнація. Це — заморожена автократія. І в цих умовах будь-яка зміна — тільки з дозволу центру або за згодою місцевого клану.
IV. Місцеві князьки: аграрні клани, родичі і «свої» силовики
Реформа децентралізації мала передати повноваження людям. Насправді вона передала повноваження тим, у кого вже були ресурси. Зокрема — аграрному бізнесу. У більшості сільських громад голови рад та ключові депутати — це або афілійовані з великими орендарями, або безпосередньо працівники агрофірм.
У багатьох громадах:
• тендери виграють родичі або бізнес-партнери голови;
• секретарі ради — одночасно директори підрядних організацій;
• поліція та прокуратура — в «тіньовому пакті» з головою громади;
• аграрні компанії вирішують, кого «пустити» до сесійної зали, а кого — дискредитувати через ЗМІ.
Це не виняток — це правило. Суспільство не бачить, хто формує бюджет. Хто стоїть за рішеннями про розподіл землі. Хто контролює місцеву лікарню чи школу. І найстрашніше — навіть коли бачить, змінити нічого не може.
V. Війна як прикриття: паразитування на трагедії
В умовах великої війни держава мала б підвищити прозорість і мобілізувати ресурси на оборону. Але на практиці — війна стала зручним прикриттям для дерибану. На центральному рівні це вже очевидно. Але на місцях — іще гірше.
Поширена практика:
• Укриття закуповуються за завищеними цінами у компаній, пов’язаних з головами громад.
• Ремонти «під оборону» — це заміна лампочок у сільраді чи фарбування паркану біля штабу ТРО.
• Гуманітарна допомога «освоюється» через приватних ФОПів родичів голови.
• Прокурори і поліція — або в долі, або в мовчазній згоді.
А тим часом ці ж громади:
• не мають реальних програм з евакуації;
• не забезпечують житло ВПО;
• не модернізують інфраструктуру;
• не формують резерви для критичних сценаріїв.
Поки вся країна бореться за виживання, частина місцевої влади просто заробляє.
VI. Фіктивне самоврядування: зарплати в окупації, тендери без території
Найцинічніший приклад — це громади, які втратили контроль над територією, але зберегли «форму влади».
Так, станом на 2025 рік:
• десятки голів громад, чиї населені пункти під окупацією, продовжують отримувати зарплату з бюджету України;
• в системі ProZorro зареєстровані закупівлі для шкіл, лікарень, доріг на територіях, які фізично не контролюються;
• у публічних звітах — виконані програми, у реальності — зруйновані будівлі.
Це не просто фікція — це симуляція державності. Держава, яка платить за те, що не існує. І хтось на цьому заробляє.
VII. Центральна вертикаль як гарантія кланового порядку
Центральна влада не лише толерує цей порядок. Вона — його співархітектор. Бо саме Київ:
• залишив громади без виборів;
• керує кадровими призначеннями в ОВА та РВА на підставі лояльності;
• формує держсубвенції під «своїх»;
• тримає законодавчий нагляд за громадами в режимі «чорного ящика».
Голова громади, що конфліктує з Банковою, як у випадку Атрошенка, може бути усунений через НАЗК, суд чи адміністративний указ. А громада — втратить право навіть на опір. У цих умовах самоврядування — не автономна гілка влади, а делегована підзвітність центру. І це — знищення суті республіки.
VIII. Що робити: республіканський контроль знизу
Єдиний шлях — створення горизонтальної, контрольної республіки знизу. Громади мають:
• мати механізм відкликання голови через ініціативу жителів;
• формувати бюджетні ради із правом вето на ключові видатки;
• публікувати кожен акт і закупівлю у відкритому реєстрі;
• ввести санкції за конфлікт інтересів на рівні громади.
Війна — не привід для авторитаризму. Війна — привід для очищення. І якщо ми не почнемо із самоврядування, то кланова держава переможе раніше, ніж армія зламає ворога.
