Пролог. Останнє попередження
Смерть — це завжди кінець. Крапка в людській долі. Вона може бути трагічною, болісною, але вона остаточна. Людина припиняє страждати, навіть якщо йде у муках.
Але є стан, страшніший за смерть. Це коли тіло живе, але душу вирвали з корінням. Це коли історія триває, але вже без тебе. Це коли народ існує лише як статистика в чужих звітах, без голосу, без пам’яті, без імені.
Це — окупація. Це — та реальність, яку Росія готує нам, і яку ми маємо сили відвернути. Але для цього треба не самообман і не ілюзії «мирних компромісів». Потрібна тверезість, яка болить. Бо саме вона дає шанс вижити.
Смерть індивідуальна. Вона торкається людини чи родини. Окупація ж колективна. Вона стирає цілі покоління, змінює не лише людей, а й сенс існування країни.
Смерть закриває страждання. Окупація множить їх у геометричній прогресії. Вона залишає народ у стані постійного катування, яке переходить у спадок. Діти, онуки, правнуки — усі вони стають жертвами чужої влади, навіть якщо фізично виживають.
Коли вмирає людина — її можна згадати, зберегти пам’ять, продовжити в дітях. Коли вмирає нація — пам’ятати вже нікому і нічого. Бо сама пам’ять криміналізується. Це і є життя, гірше за смерть: коли ти живеш без права бути собою.
Алгоритм ліквідації
Росія має готовий сценарій. Він застосовувався неодноразово, від Катерини ІІ до Сталіна і Путіна. Це холодний механізм, у якому немає випадковостей.
1. Усіх українців запишуть у «русские».
Національність зникне з паспортів. Мова — з реєстрів. «Україна» буде оголошена фейком. Той, хто скаже інакше, — «екстреміст». Суд, вирок, колонія.
2. Найсвідоміших знищать відразу.
Інтелектуальні еліти, священники, волонтери, військові, діячі культури. Їх не можна перевиховати — тому їх знищують. У Сандармосі так убили «розстріляне відродження». У 30-х так знищили УВО та частину ОУН. У 40-х так нищили УПА. Це не історія — це матриця, яку Москва запускає щоразу.
3. «Екстремістів» відправлять у табори.
Табори — це серце імперії. Це була Колима, це був Магадан, це були «будови комунізму». Для українців готують той самий конвеєр: каторжна праця, холод, голод, смерть без імені. Це буде не просто покарання — це буде «економічна утилізація» народу.
4. Байдужих мобілізують і утилізують.
Чоловіки, які сьогодні кажуть «мене це не стосується», завтра отримають повістку. Їх пошлють воювати на Кавказ, у Центральну Азію, проти Китаю — будь-де, де Кремлю потрібне гарматне м’ясо. Вони загинуть під чужим прапором, навіть не зафіксовані у власній пам’яті.
5. Лояльних залишать, але приниженими.
Ті, хто зустрічатиме окупанта з квітами, не стануть елітою. Вони будуть «губернськими служаками», без довіри і без впливу. Москва завжди зневажала своїх зрадників — бо знає, що вони зрадять ще раз.
6. Україну викреслять як поняття.
Жодної «республіки», жодної «автономії». Лише «області», «губернатори». Навіть згадка про Україну стане злочином. Як сьогодні у Криму карають за жовто-блакитний прапор чи пісню, так завтра каратимуть у Києві, Львові, Харкові.
Росія воює не лише з армією. Вона воює проти духу, ідентичності.
Церква.
ПЦУ, УГКЦ, протестанти — усі будуть оголошені «ворожими». Храми закриють, монастирі конфіскують, святині передадуть у розпорядження РПЦ. Ікони приберуть, замість них поставлять портрети «русских святых». Молитва стане пропагандою. Кожна служба — лекцією про «єдину історію народа».
Мова.
Українська мова буде витіснена не лише з держави, а й з побуту. У школі — тільки російська. У лікарні чи суді — тільки російська. За слово українською — протокол, штраф, колонія. Навіть удома стане страшно говорити українською: бо сусід може донести.
Книга й культура.
Книги українських авторів збиратимуть і спалюватимуть. Музеї перетворять на відділи «русской истории». Театри змушуватимуть ставити п’єси про «братні народи». Українські пісні заборонятимуть — як «екстремізм». Це не просто цензура. Це повне викорінення культурної пам’яті.
Як виглядатиме щоденність
Уявіть три сцени:
• Школа. У підручнику написано: «Украинцы придуманы австрийскими шпионами». Учителька робить вигляд, що не чує, коли дитина питає про Шевченка. У щоденнику ставлять оцінку за «мовну дисципліну».
• Храм. Учора тут звучала літургія українською. Сьогодні — «за государя». За іконостасом висить портрет Путіна. На вході стоять люди в формі, що слухають, чи не хтось шепоче українською.
• Військкомат. Чоловік, який казав «я поза політикою», отримує повістку. Він їде помирати під чужим прапором. Його ім’я стирають навіть із списків.
«Мир» як пастка
Росія пропонує «мирні вимоги». Насправді — це сім замків на дверях нашої свободи. Кожен пункт — крок до капітуляції. Це не кінець війни, а її новий формат: війна без снарядів, але з в’язницями, катуваннями, репресіями.
Окупація не прийде миттєво. Її наближає наша апатія.
• Ми сміємося з роликів про «погані ТЦК» — а насправді підігруємо ІПСО.
• Ми мовчимо, коли грабують армію, — а насправді допомагаємо ворогу.
• Ми дозволяємо владі робити з воєнного стану «клондайк під вибори» — і самі підриваємо державу зсередини.
Кожен такий крок наближає точку неповернення.
Що нам робити зараз?!
1. Дисципліна спротиву. Допомога армії — не благодійність, а обов’язок.
2. Інформаційна гігієна. Зупиняти деморалізацію, відповідати правдою.
3. Нульова толерантність до корупції. Війна — не індульгенція для злодіїв.
4. Захист ідентичності. Говорити українською, читати українське, підтримувати церкву.
5. Самоорганізація. Громади мають ставати інституціями опору.
Епілог. Маніфест живих
Українці!
Окупація Росії — це не пауза і не «перепочинок». Це вирок. Це життя без права бути собою. Це гірше за смерть.
Наш вибір простий і жорсткий:
Або ми боремося й залишаємося Україною.
Або ми мовчимо й перетворюємось на тіні без імені.
Смерть ставить крапку. Окупація ставить кайдани.
Поки ми живі — крапку ставимо ми.