Важливий текст для всіх, хто працює з Німеччиною

Є тексти, які мають суспільне значення. Які обговорюватимуть інтелектуали. Які відкриватимуть очі мрійникам. Змінюватимуть скептиків. Змушуватимуть задуматися молодь. Підштовхуватимуть до правильних рішень політиків.

Цей текст нижче - переклад виступу чудового німецького історика, інтелектуала та великого друга України Карла Шльогеля на церемонії вручення йому німецької книжкової премії миру, що відбулася 18 жовтня 2025 року у франкфуртській Церкві святого Павла на полях франкфуртського книжкового ярмарку.

Ледь не кожен абзац - відсилка для важливих для німців цінностей. Ледь не кожен абзац повʼязаний з Україною. Збірник цитат, який стане у нагоді мені особисто і всім тим, хто працює з німецькою та європейською авдиторією.

Дуже рекомендую вам цей довгочит:

***

Шановні пані та панове, високоповажний пане бургомістре, я хочу подякувати Біржовому об’єднанню німецької книжкової торгівлі за цю високу відзнаку, за зворушливі слова, вельмишановна пані Шмідт‑Фрідеріхс, членам журі, моєму видавництву, видавцеві, давньому редакторові, перекладачам, які зробили можливим вихід цих книжок і донесли їх до читачів. Від щирого серця дякую Каті Петровській, яка краще за мене висловила те, що спонукає мене впродовж усього життя. Щиро дякую!

Особливо важливо для мене те, що ця нагорода дає мені змогу промовити в цьому історично значущому місці - і не лише в календарному 75‑му році від заснування Премії миру, а в мить, коли, вдивляючись у новий світовий безлад, людина болісно усвідомлює межі власної здатності судити.

Відбувається неймовірне: у нас на очах російські ракети день у день, ніч у ніч б’ють по українських містах, а Європа видається або нездатною, або не готовою їх захистити. Приголомшені, ми стали свідками кривавого погрому, вчиненого «Хамас» 7 жовтня 2023 року, і перетворення Гази на поле бою з десятками тисяч жертв серед цивільного населення. Про апокаліптичні картини громадянської війни в Судані світ майже не згадує. Та де, як не тут, у франкфуртській церкві святого Павла, говорити про шляхи виходу з війни - і сприймати всерйоз слова Вальтера Беньяміна: «Хто прагне миру, повинен говорити про війну». Або у старішій формулі: *Si vis pacem, para bellum* - «Хочеш миру - готуйся до війни».

Той, хто озирнеться на історію присудження Премії миру - а зробити це нині легко, одним кліком на сайті, - може спершу подумати, що про війну та мир уже сказано все. Ці промови читаються як хроніка духовного стану повоєнної Німеччини: у перші роки все ще стоїть у тіні щойно завершеної Другої світової та катастрофи, яку Німеччина принесла світові; сам зал вручення тоді щойно здіймався з руїн.

Озираючись назад, розумієш: наступні десятиліття аж ніяк не були ідилією «мирного співіснування», а радше Холодною війною - часом рівноваги страху та постійної загрози ядерного самознищення. Падіння «залізної завіси» й завершення Холодної війни не принесли Європі «кінця історії», лише період, коли з відходом системного антагонізму здавалося, що зникають і причини великого військового конфлікту між двома наддержавами. Водночас війни в Югославії - пильні спостерігачі добре це бачили - вже провіщали кінець повоєнної доби, що настав із російською окупацією Криму навесні 2014‑го і - остаточно - з вторгненням російських військ 24 лютого 2022 року, відчинивши браму нової довоєнної епохи.

Дослідження витоків воєн і звивистих шляхів до миру - змусити замовкнути гармати, припинити вбивства, позбавити агресора сили, а можливо, дійти до мирного договору, за яким колись прийде й примирення - дає безмежний матеріал для розуміння того, на що здатна дипломатія і на що - ні. Але універсальних рецептів воно не пропонує, бо історія не повторюється. І тоді раптом з’ясовується: попри все знання й досвід попередніх поколінь, доводиться знову починати від самого початку - і в глибокій розгубленості не знаходиш слів, щоб описати те, що відбувається у нас на очах.

Поняття, якими ми намагаємося схопити нову реальність, їй не відповідають. Мова віднімається від того, що відбувається. Ідеться не лише про брак термінів чи літературної вправності - руйнується сам горизонт досвіду, в якому ми зростали, і все, що накопичили впродовж життя, поставлено під сумнів, знецінено, перетворено на руїни.

Я не міг уявити, що Росія знову скотиться в часи, які багато в чому нагадують практики сталінізму, дослідженню якого я присвятив роки життя; не міг уявити й Америку, яку пізнав студентом, - щоб там могла ширитися боязнь авторитарного режиму. Чужою видавалася й думка, що й у Федеративній Республіці щось може піти наперекосяк. Але насамперед - що війна, яку я знав лише з телебачення та документальних стрічок, стане чимось реальним поруч, по сусідству. Та саме це й сталося. І мені здається, що тепер ми - дозволю собі сказати в колективному однині - покоління, звикле до видимого миру й розбалуване миром, мусимо ще раз осмислити все від початку: своєрідна підсумкова перевірка покоління, якому неймовірно пощастило, але яке нині надзвичайно важко прощається з минулим і намагається налаштуватися на війну в Європі та все, що з нею пов’язане.

Яким визвольним було відчуття вирватися з тісняви поділеного світу Холодної війни - переступити демаркаційну лінію між Сходом і Заходом, прослизнути під «залізною завісою». Для мене, людини без родинних зв’язків зі східною Європою (хоч батько з 1 вересня 1939‑го був на війні, більшу частину - на Східному фронті, в Україні), це сталося дуже рано. Я рано збагнув: поза поділом Європи на Схід і Захід, соціалізм і капіталізм існувало інше, третє - втрачене серединня Європи.

Так почалася моя подорож відкриттів у регіон, яким у повоєнній Західній Німеччині зазвичай мало цікавилися - хіба що під кутом «спостереження за ворогом». Вирішальну роль, як завжди, відіграли біографічні випадковості: уроки російської в баварській гімназії‑інтернаті, атмосфера «відлиги» та мирного співіснування 1960‑х - спершу поема Євґена Євтушенка «Бабин Яр» і роман Бориса Пастернака «Доктор Живаго», а понад усе - незабутні враження від перших поїздок до Праги та тодішнього СРСР. Завдяки тим подорожам Центральна й Східна Європа стала не лише справою читання й академічної освіти, а чимось живим - з людьми, ландшафтами та місцями історії, якими я мав займатися у своїх студіях, задовго до знаменитого есе Мілана Кундери 1983 року «Викрадений Захід, або Трагедія Центральної Європи». Атмосфера Празької весни, зустрічі й дружба з дисидентами й емігрантами, уявлення, що опозиційні рухи Сходу й Заходу мусять знайти одне одного через мур - можливо, навіть мостом між інтелектуалами й робітниками. Ментальна мапа Європи зсунулася ще до падіння великого кордону. В дисидентських колах Будапешта, Варшави, Берліна і на московських кухнях обговорювалося те, що невдовзі вилилося у революції у східній Європі.

То був збуджений час змов через кордон, нових читань і відкриття взаємозв’язків, які творили новий культурний простір - поза дихотомією поділеного світу. Відкривався історичний простір величезної мовної та культурної розмаїтості, що загинула у війнах, ґеноциді та депортаціях. Ми мандрували смертельною зоною між рейхом Гітлера та державою Сталіна, рухалися у просторі подвійного досвіду, де, як доводилося зрозумти, не було виходу й можливості втечі - місці цілковитої беззахисності.

За вивченням цього простору й оживленням його історії невдовзі прийшла трансформація політичної мапи, яка з розпадом СРСР не зупинилася й перед кордонами останньої багатонаціональної імперії. Та шлях до повної незалежності й свободи України ще був далекий. Потрібні були Революція на Майдані й війна, аби остаточно вивести Україну з узбіччя вузького, західноцентричного погляду. Вона перестала бути terra incognita, «білою плямою». Через екрани, репортажі, через біженців, що прийшли до нас, вона стала нашим сьогоденням - велика й прекрасна країна, Європа в мініатюрі, з тисячами ниток, що пов’язують її зі світом: тисячолітній Київ, Харків - метрополія європейського модерну, Одеса, з великих Потьомкінських сходів якої до гавані видно все XX століття, Львів - *Leopolis, Lwów, Lwow, Lemberg* - більше, ніж «маленький Відень», культурне джерело для цілого континенту.

Україна - як призма всіх європейських досвідів у «столітті крайнощів»: арена революцій, громадянської та світових воєн, Голодомору й Голокосту - і, після десятиліть боротьби, нарешті незалежність і свобода.

А потім сталася російська окупація Криму. Понад десять років тому, повернувшись із Харкова, Донецька, Маріуполя та Одеси, я написав:

«Ми не знаємо, чим завершиться боротьба за Україну: чи вистоїть вона проти російської агресії, чи впаде на коліна; чи захищатимуть її європейці, Захід, чи здадуть; чи втримається Європейський Союз, чи розпадеться. Достеменно відоме одне: Україна вже ніколи не зникне з мапи в наших головах».

Росія Путіна рішуче прагне стерти з мапи Європи незалежну й вільну Україну. Путін заявив про це відверто - і щодня доводить серйозність намірів. Жодне слово і близько не зможе описати картини руйнувань. Немає жорстокості, якої не скоїли б його війська. Немає нічого й нікого, хто не ставав би мішенню для дронів і ракет: ринки, житлові квартали, музеї, лікарні, портові споруди, вокзали. Міста, що тільки‑но ставали до ладу - нові аеропорти, дороги, готелі - знову бомбардують до стану руїн. Міста перетворюються на місцевість, де на людей полюють дронами. За влучанням ракети слідує влучання по рятувальниках. Індустріальні гіганти соціалістичного будівництва так само перетворюють на руїни, як і церкви, монастирі, санаторії. Те, що було українською Рурською областтю (індустріальний регіон на заході Німеччини – прим. ОМ), більше не існує.

Коли країну не вдається завоювати, її принаймні треба знищити, зробити непридатною для життя. У вжиток входить новий термін: урбіцид. Спустошені землі XXI століття - підірвані греблі й мости, затоплені ландшафти, чорноземи, спалені й отруєні на покоління; етнічні чистки й викрадення десятків тисяч дітей; окуповані території як великий табір під орудою «польових командирів» і злочинців. Лихо, яке Росія Путіна принесла Україні, має багато назв: імперіалізм, ревізіонізм, мафіозна держава, фашизм, рашизм. Його злочини зафіксовані в безлічі зображень у реальному часі; імена злочинців - чи то на фронті, чи в катівнях, чи в штабах пропаганди й командування - напевне буде встановлено.

Дивовижно, скільки часу в Німеччині пішло на те, аби збагнути, з чим ми маємо справу в путінській Росії. Що б там не було в грі - історична інерція, культурні симпатії, ностальгія й сентиментальність, економічні інтереси, а подекуди й корупція, - усе це величезне поле для історичного просвітлення й нещадного переосмислення.

«Русландферштеєрів» (тих, хто з готовністю розумів Росію, усталений вираз з негативним відтінком, застосовується у Німеччині до тих, хто закриває очі на російські злочини, керуючись економічними, історичними чи іншими причинами – прим. ОМ) було вдосталь, було замало тих, хто справді щось у ній розумів. Інакше вони б пояснили нам, що на нас насувається, і що категорії, якими намагалися осягнути путінське царство, було радше виданням бажаного за дійсне та сліпою вірою, ніж визнанням того, що ми не доросли для того, щоб осягнути цю постать зла - як би її не називали. Значно простіше й зручніше було покласти провину на НАТО або взагалі на колективний Захід. І донині не вщухають пошуки «глибшого сенсу» путінської політики: приниження колишньої наддержави, страхи оточення, потреба безпеки, боротьба за визнання.

Звідси й віра в те, що в дискусії з ним можна усунути непорозуміння й укласти «домовленості». Але з самого початку він довів протилежне: триматися аргументів чи бодай процедурних правил Путін не збирається. Він просто перекинув стіл, за яким мали відбуватися переговори за усталеними правилами, і зухвало звів порушення правил у принцип - задовго до того, як термін «дисрупція» увійшов у моду. Він був і лишається майстром ескалаційної домінації, виваженої інтенсифікації конфліктів - включно з прорахованим зламом ядерного табу. Його головна зброя - страх, і саме в керуванні страхом полягає його справжній талант. Він і досі вважає себе безперечним повелителем страху.

Та не все йде за його планом - ані бліцкриг проти України, ані захоплення столиці, ані переможна хода Хрещатиком у Києві, ані оточення Харкова. Сталося інакше. Коли попри сотні тисяч убитих і поранених на фронті просування мізерне, він б’є по беззахисних цивільних. Його гасло просте: «Ми вас дістанемо, де б ви не були, у вас немає шансу, крім капітуляції». Дипломатія для нього - лише інструмент тягнути час, який, як він гадає, працює на нього. Ідеологи довкола нього кажуть відверто: «Ми зламаємо вам, європейцям, хребет».

Те, що я кажу, - русофобія? В арсеналі залякування є прийом: критику путінського режиму таврувати як «очорнення Росії». Це аж ніяк не про мене - людину, закохану в російську культуру з юності, яка все життя сприяла її пізнанню. Мені боляче, коли друзі й колеги нині в небезпеці й змушені до еміграції. Інструменталізація престижу російської культури, безумовно, відіграє значну роль у просуванні путінських імперських амбіцій - «Русский мир», російський світ без кордонів, як *soft power*.

До риторики залякування й морального шантажу, звісно, належить і те, щоб таврувати українське керівництво «нацистами» та підозрювати самих німців у «нацизмі». Бундесвер таврують спадкоємицею Вермахту, а російську війну проти України перекручують як продовження «Великої вітчизняної війни» проти фашизму. Усі злочини, вчинені Росією, миттєво вішають на українців - від збитого рейсу MH17 до вбитих на вулицях Бучі.

Якою б абсурдною не здавалася ця пропаганда, вона діє - особливо в Німеччині, яка з відомих причин і досі невпевнена в собі, а відтак уразлива. Порівняно з цим радянська пропаганда видається застарілою й майже невинною. Тут ідеться вже не про протиставлення чорного й білого, не про відмінність між правдою та брехнею, а про розмивання самої межі між істинним і фальшивим за принципом: усе однаково правдиве, все однаково неправдиве - руйнація основи будь‑якого судження. Вона спрямована на внутрішню аудиторію - творити образи ворогів і страхи «оточення», але так само й на публіку поза «руським миром».

Немає нічого, що не використовувалося б, аби підірвати довіру й упевненість західних суспільств. Нескладно встановити, де відкриті суспільства найуразливіші, куди бити легше - і чиїми силами можна скористатися. Навіть здатність до самокритики й сумніву - найбільше надбання відкритих суспільств - обертають на підрив стабільності та самовпевненості. Росія тоді виставляє себе оплотом «особливої», у всьому вищої цивілізації. Європу та Захід - або те, що під ними розуміють - висміюють як слабкі й декадентські: мовляв, їхня доба минула.

Цей голос знаходить відлуння в обставинах, коли знову стає модним читання «Занепаду Європи» Шпенґлера. Усе разом дає свій ефект. Війну, яку Росія повернула в Європу, ведуть не лише військовими засобами - це війна за уми, за настрої, за страхи, за ресентименти й ностальгії, а ще - спокуслива пропозиція повернутися до *business as usual*.

Важко пристосуватися до нової ситуації - перегрупування сил і союзів у світі. Це майже як прощання зі світом, що почав розпадатися. Щезає певність, що можна покластися на Америку - таку, якою ми її знали з «Про демократію в Америці» Алексіса де Токвіля чи з великої американської літератури; країну, яку я від першого візиту пам’ятав як країнy свободи від страху й свободи слова. Здається, цієї Америки більше нема.

Європа нині зіштовхується не лише з феноменом путінізму, а й з американським президентом, який підриває всі уявлення про безшумне функціонування системи стримувань і противаг та союзів і змушує нас переосмислювати координати, що здавалися певними. Європа - залишена сам на сам у відкритій ситуації. У цих умовах я знову взявся за старі тексти 1930‑х, у яких найпрозірливіші уми намагалися збагнути, що назріває в Центральній Європі. Я повернувся до аналізів і праць, написаних у вигнанні - в Парижі, Нью‑Йорку або «Веймарі на Тихому океані»: «Подвійна держава» Ернста Френкеля, «Бегемот» Франца Ноймана, «Діалектика просвітництва» Теодора В. Адорно й Макса Горкгаймера, а пізніше, вже з огляду на сталінізм, - «Витоки тоталітаризму» Ганни Арендт.

Та якими передбачливими й точними не були б ті аналізи, нині, у власній «зміні епох», нам самим слід знаходити слова, щоб осягнути новизну й небезпеку теперішньої ситуації. Для цього корисні - ба навіть незамінні - українські уроки.

Ніхто не зацікавлений у мирі більше за українців. Вони знають: агресора, готового на все, не спинити словами. Вони реалісти, які не мають права на ілюзії. Бо не хочуть бути жертвами - захищаються. Вони готові до всього. Воюють за своїх дітей, за родини, за державу - готові навіть віддати життя за свою країну. Те, що для інших - лише телевізійні кадри, для них - безпосередній досвід.

Оборона на фронті була б нічим без армії волонтерів у тилу. Вони пережили зиму й тижнями, навіть місяцями витримували нічний терор дронів і ракет. Учора вони могли бути ІТ‑фахівцями - сьогодні керують дронами. Святкові сукні, які жінки вдягають до театру чи на концерт, - це демонстрація постави, якої не зрікаються навіть за надзвичайного стану; а клуб - місце, де молодь набирається сил, щоб тримати спротив далі.

У світі, що називає себе постгероїчним, вони - герої без пафосу. Вони тримають транспорт і тим самим тримають країну. Виття сирен - це тло їхнього щодення, не просто навчальна тривога. Вони навчилися розрізняти, як звучать удари дронів і як - балістичних ракет. Вони допомагають нам налаштуватися на час після «зміни епох». Вони вчать нас, що оборона країни не має нічого спільного з мілітаризмом. Солдати - а тим паче солдатки - шановані, бо всі знають: вони виконують свій обов’язок і знають, на що готові.

Громадяни й громадянки України навчають нас: те, що відбувається, - це не «український конфлікт», а війна. Вони допомагають зрозуміти, з ким ми маємо справу: з режимом, що прагне знищити Україну як незалежну державу і ненавидить Європу. Вони показують: поступки агресорові лише розпалюють його апетит, а політика «умиротворення» не веде до миру - вона мостить шлях до війни.

Бо вони на передовій - вони знають більше, ніж ми в нашому ще безпечному тилу. Бо вони перед сильнішим ворогом - вони мусять бути швидшими й розумнішими за нього. Українці, на яких навішують загальну підозру в «націоналізмі», показують нам: патріотизм і в XXI столітті не є анахронізмом. Вони випередили нас у військових технологіях, бо були змушені воювати тоді, коли ми ще дозволяли собі дискутувати про «вічний мир».

Вони самі створили зброю, яку їм відмовлялися давати через нерішучість чи страх. Вони - дзеркало, в яке ми дивимося і яке нагадує, за що Європа колись стояла і чому її варто захищати. Вони кличуть до нас: «Не бійтеся» - не тому, що не бояться, а тому, що подолали свій страх.

Їхні письменники роблять все від них залежне, щоб озвучити те, для чого іншим бракує слів. Вони винесли українську мову у світ і вчинили диво літератури. Їхні поети говорять смертельно серйозно - дехто заплатив за це життям. Їхній президент - людина, що не боїться казати співвітчизникам правду, хай якою гіркою вона є.

Вони добре знаються на етиці спротиву й навчають європейців, що на них чекає, якщо вони й далі не готуватимуться до серйозного випробування. Їхній досвід такий: у загрозливих обставинах рішення ухвалюють за ніч - ті самі, які в мирний час відкладають «до грецьких календ». Стоїчна незворушність - розкіш, яку вони зможуть дозволити собі лише після завершення війни. Вистояти, витримати, попри невимовне виснаження, - це і є Революція гідності у сталій дії.

Це їм ми завдячуємо нашим миром - і саме вони сплачують ціну, яку не виміряєш цифрами. Їм і всім людям доброї волі - наші перші й найщиріші подяки. І саме до них має вирушити вітання з цього місця - з франкфуртської Паульскірхе, осередку німецького руху єдності та свободи, одного з гарячих пунктів колишньої Європейської весни народів. Це привіт - оборонцям вільної України, чоловікам і жінкам, які попри все працюють, які, незважаючи на рої дронів, ведуть дітей до школи, мешканкам і мешканцям Києва, що перечікують у метро, машиністам, які вчасно ведуть потяги з Івано‑Франківська до Харкова.

Нам, європейцям, лишається - хай як неймовірно це звучить: вчитися в України означає бути безстрашними й відважними, а може, й навчитися перемагати.