Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року ядерний шантаж став ключовим інструментом Кремля у спробах стримати Захід та тиснути на Київ. Російська влада активно нагнітала напругу, демонструючи готовність застосувати ядерну зброю та підвищуючи рівень невизначеності щодо своїх намірів. Така поведінка не лише мала за мету залякати противників, а й зміцнити внутрішню підтримку війни через створення образу росії як неминучого та безкомпромісного партнера на геополітичній арені. Кремль використовував тактику “ядерної невизначеності”, коли погрози то відкидалися, то ж повторювалися, створюючи атмосферу постійної загрози ядерної ескалації.
Наприклад, у липні 2022 року МЗС росії заявило про потенціал прямого конфлікту ядерних держав, тоді як Путін публічно заявляв, що в ядерній війні не може бути переможців. Оновлення ядерної доктрини у листопаді 2024 року ще більше розширило можливості Кремля для застосування зброї масового ураження, вводячи нові “червоні лінії” і підстави для удару, що фактично приписує можливість ядерної відповіді будь-якому опору Росії чи зовнішньому втручанню.
Починаючи від 2022 року ядерна риторика Росії перетворилась із разової демонстрації на системний інструмент політичного й стратегічного тиску -поєднання публічних заяв, тестів і навчань, які мають одночасно стримувальний і примусовий ефект. Доктринальні зміни та міжнародні контакти, зокрема з США у 2024–2025 роках, посилили політичну значущість цих епізодів, хоча практичне застосування ядерної зброї залишається малоймовірним через незворотні наслідки ескалації. Тому варто оглянути хронологію риторики Кремля, яка не була стабільною за останні три роки:
Лютий– березень 2022 – це був перший масивний сигнал. Одразу після початку повномасштабного вторгнення Москва оголосила про приведення ядерних сил у «особливий режим бойового чергування», це була відкрита демонстрація готовності й намір тримати ядерну карту на столі – спосіб стримування Заходу та внутрішньої легітимації дій Кремля.
Квітень 2022 – 2023 рік – це вже серія демонстрацій і тестів. Відбувалися публічні заяви про необхідність враховувати ядерний потенціал НАТО, згадувалась можливість застосування тактичної ядерної зброї «для захисту територій», фіксувалися тестові випробування, зокрема РС-28 «Сармат», і повідомлення про переміщення або розгортання систем у сусідніх державах. Аналітичні центри відзначали зростання ризиків і загрозливу риторику.
2023–2024 роки – ескалація доктрини й навчань. Кремль частково призупинив виконання деяких міжнародних угод, були і символічні заяви щодо СНО-III, це
Договір між російською федерацією та Сполученими Штатами Америки про заходи щодо подальшого скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь, активізував стратегічні і тактичні навчання, відпрацьовував показові маневри й підкреслював «ядерний захист» анексованих чи контрольованих територій як «червоні лінії».
2024–2025 роки – спостерігаються нові демонстрації та політична гра. Збільшилися повідомлення про тестові запуски та тренування стратегічних сил, ширше пропагувалося «унікальне» озброєння, згадки про проекти на кшталт «Буревісника», одночасно Кремль вів дипломатичні торги з вимогами щодо обмежень військової допомоги Україні. Паралельно мали місце високого рівня контакти з США у 2025 році, що додавало політичної динаміки й впливало на сприйняття ядерної риторики.
Кремль застосовує багаторівневу систему інструментів, поєднуючи військові, інформаційні та дипломатичні методи для підтримання атмосфери страху та стратегічної невизначеності. Найпомітніший елемент – це риторика лідерів і високопосадовців, тобто регулярні заяви про готовність «використати всі наявні засоби», натяки на «червоні лінії» без чітких визначень і коментарі в офіційних медіа чи соцмережах, зрозуміло, що такі меседжі діють психологічно, впливаючи на уряди, ринки й громадську думку Заходу.
Другий рівень полягає у демонстрації військових дій: навчання стратегічних і тактичних сил, практичні запуски ракет, часткове підвищення боєготовності, це створює ефект deterrence-by-demonstration, тобто стримування шляхом демонстрації сили і сигнал готовності, який змушує опонентів витрачати ресурси на реагування. Третій компонент це технічні покази «нового покоління» озброєнь, зокрема «Буревісник» або підводні носії, які використовуються більше як пропагандистський інструмент, покликаний показати «непоборність» Росії, навіть якщо їхня реальна боєздатність викликає сумніви.
А от на дипломатичному рівні Кремль вдається до підриву системи контролю над озброєннями, фактично призупинення участі в договорах, висунення ультимативних умов для нових переговорів, і таким чином це руйнує прозорість і верифікаційні механізми, збільшуючи ризики непорозумінь. Додатковий інструмент полягає у «гібридному супроводі», зокрема маніпуляції навколо стратегічних об’єктів, як-от Запорізька АЕС, що слугують для тиску на міжнародну спільноту.
Попри масштабність цього арсеналу, ймовірність фактичного застосування ядерної зброї залишається низькою. Хоча Росія володіє найбільшим у світі запасом боєголовок, а точніше кілька тисяч одиниць за даними Федерації американських вчених, реальне використання стримується ризиком незворотної ескалації, можливої тотальної відповіді НАТО й відсутністю стратегічного сенсу, тому ядерний шантаж залишається насамперед політичним інструментом і способом тиску, а не реальним військовим сценарієм.
Попри те, що головна мета ядерної риторики Кремля з 2022 року це радше залякування Заходу та демонстрація сили, будь-яка форма такого «блефу» у сфері ядерної безпеки несе у собі небезпечний елемент непередбачуваності. Навчання, мобілізації чи навіть тестові запуски створюють ризик помилкових оцінок і неконтрольованої ескалації, і за даними Королівського інституту міжнародних відносин, хоча ймовірність реального застосування ядерної зброї залишається низькою, рівень стратегічної невизначеності у світі зріс до максимуму з часів Холодної війни.
Ще одним глибоким наслідком стала ерозія системи контролю над озброєннями. Призупинення дії договору між Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки про заходи щодо подальшого скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь, і фактичний розпад договірних механізмів між росією та США підштовхують світ до нової гонки озброєнь і підривають довіру між ключовими ядерними державами. Тому нові положення російської ядерної доктрини не стільки змінюють баланс сил, скільки легітимізують вже існуючу практику використання ядерної теми як інструменту тиску, однак руйнування безпекових рамок створює довготривалі системні ризики, що виходять далеко за межі поточного конфлікту.
Для Європи наслідки цієї політики стали відчутними у стратегічному вимірі. Країни ЄС і НАТО змушені збільшувати оборонні бюджети, переглядати плани цивільного захисту та навіть розглядати питання розміщення американського ядерного потенціалу на своїй території, це радикально змінює політичні пріоритети урядів і перерозподіляє ресурси з соціальних програм на військові потреби. Окремий вимір – це психологічний ефект, адже постійна ядерна риторика формує атмосферу страху й недовіри, деморалізує суспільства і створює передумови для «торгів» Кремля у дипломатичних переговорах.
Міжнародні організації починаючи від МАГАТЕ до ООН змушені діяти у режимі постійної кризи, коли будь-який крок може бути інтерпретований як ескалація. Водночас, ефективність такого шантажу має обмежений характер. За даними Центру стратегічних і міжнародних досліджень ядерна риторика частково досягла мети, тобто сповільнила постачання окремих типів зброї Україні й підштовхнула деякі столиці до більш обережних формулювань. Проте широкомасштабна міжнародна коаліція підтримки України, жорсткі санкції та дипломатична ізоляція Росії нівелюють стратегічні переваги Кремля.
Головна небезпека – не обов’язково навмисне стратегічне рішення застосувати ядерну зброю, а ланцюг помилок і непорозумінь, тобто або інцидент із маневрами, або помилкова ідентифікація атаки, або ж технічна аварія чи помилкова інтерпретація – все це може призвести до ланцюга ескалації, тому навіть низька ймовірність застосування має зовсім неприйнятні потенційні наслідки.
У 2024–2025 роках відносини між путіним і Трампом стали одним із ключових чинників напруги у сфері глобальної безпеки, з одного боку, адміністрація Трампа демонструвала готовність до прямих переговорів із Кремлем і обговорювала ідеї «замороження» війни, можливі «лінії розмежування» та навіть нові угоди щодо контролю над озброєннями. Такі сигнали давали путіну відчуття, що США готові до поступок, і створювали додатковий політичний простір для маневру Москви. З іншого боку, саме ці контакти спричинили загострення в американській і європейській політиці.
Усередині США посилилася політична поляризація, а союзники у ЄС висловлювали занепокоєння можливістю «двосторонніх домовленостей» між Вашингтоном і Москвою без участі Києва. У результаті виник парадокс, адже спроби Трампа знизити напругу лише підсилювали ефект ядерного шантажу, бо Кремль бачив, що його риторика реально впливає на поведінку американської адміністрації. Політична амбівалентність США стала особливо помітною під час підготовки до зустрічей Трампа і путіна у 2025 році, тут Росія синхронізувала дипломатичні контакти з демонстрацією сили і проводила стратегічні навчання, оголошувала про успішні тести ракет і мобілізацію ядерних підрозділів, це класичний приклад «сигнальної ескалації», тобто показ сили напередодні переговорів, щоб підвищити власну переговорну позицію.
Трамп, зі свого боку, прагнув позиціонувати себе як миротворця: він неодноразово заявляв про підтримку «деескалації» та продовження договорів зі скорочення ядерних арсеналів. Під час телефонної розмови у 2025 році він прямо підтримав ідею нової угоди про контроль над озброєннями, однак, коли Путін наполягав на фактичній капітуляції України, переговори зайшли у глухий кут, Трамп навіть погрожував вийти з переговорів, якщо Росія не піде на компроміс. Утім, публічні заяви Трампа про готовність США до «будь-якого сценарію», включно з ядерним, лише підсилювали відчуття глобальної нестабільності, фактично, обидва лідери використовували тему ядерної зброї як інструмент внутрішньополітичного впливу путін для тиску на Захід, а Трамп для демонстрації «жорсткої» позиції перед виборцями.
У підсумку, така взаємодія створила небезпечну формулу у вигляді прагнення до прямих домовленостей без стабільної міжнародної координації , що посилює ризики ескалації, а ядерна риторика перетворюється з інструменту стримування на елемент політичної гри, і така динаміка не лише підриває довіру до дипломатії, але й зменшує ефективність глобальних механізмів безпеки, закріплених після Холодної війни.
Ядерний шантаж путіна це реальний політичний інструмент, який використовує величезний арсенал і риторичні механізми для політичного впливу. Однак технічна і політична реальність робить фактичне застосування ядерної зброї малоймовірним, проте надзвичайно небезпечним. На тлі 2024–2025 років важливим фактором є взаємодія Кремля з адміністрацією Трампа, адже прямі контакти можуть відкривати простір для деескалації, але одночасно і підсилюють ефект шантажу, даючи Кремлю уявлення, що він може домагатися результатів зовнішньополітичною і агресивною риторикою, тому для мінімізації ризиків потрібна злагоджена, трансатлантична відповідь, яка поєднує стримування, захист і відкриті канали діалогу.
Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»
