Кремлівські мережі впливу: корупція та пропаганда в серці Євросоюзу

Російський вплив у Європейському парламенті дедалі виразніше виходить за межі припущень і журналістських розслідувань та стає предметом відкритих політичних дебатів. Під час нещодавнього обговорення у Європейському парламенті випадків проросійського шпигунства депутати прямо заявили: йдеться не про поодинокі інциденти, а про системну й довготривалу загрозу безпеці Європейського Союзу.

«Це не війна зі зброєю – це війна з конвертами готівки», – наголосив чеський євродепутат Томаш Здеховський. За його словами, мова йде про пряму загрозу архітектурі безпеки ЄС: корупція, приховане фінансування та неформальні політичні зв’язки перетворилися на ключові інструменти кремлівського впливу. Це вже не лише проблема політичної етики, а питання інституційної стійкості Союзу.

На цьому тлі дедалі більше депутатів підтримують ідею створення спеціального органу в межах Європейського парламенту, який мав би мандат розслідувати можливу причетність чинних і колишніх євродепутатів до шпигунства та діяльності в інтересах іноземних держав – передусім Росії. Нідерландський депутат Рейнір ван Ланшот пішов ще далі, запропонувавши створення парламентського етико-слідчого органу та надання Європарламенту обмежених, але власних повноважень з внутрішніх розслідувань – це безпрецедентний крок для інституції, яка традиційно залежить від національних спецслужб.

Останні роки Європейський парламент неодноразово опинявся в центрі шпигунських і корупційних скандалів. Вони охоплювали як чинних, так і колишніх депутатів і виявили стійку закономірність: надмірну лояльність до Москви, систематичне поширення прокремлівських наративів та участь у неформальних мережах впливу. Найчастіше ці звинувачення стосуються представників крайніх правих і крайніх лівих політичних груп.

Навесні 2024 року журналістські розслідування оприлюднили докази багаторічної співпраці латвійської депутатки Тетяни Жданоки з ФСБ. У листопаді 2025 року колишній євродепутат з Великої Британії Нейтан Ґілл був засуджений до десяти з половиною років позбавлення волі за отримання хабарів в обмін на лобіювання російських політичних інтересів у Європі та поширення прокремлівських наративів щодо України.

Подібні звинувачення пролунали і щодо чинного депутата Петра Бистрона з німецької партії «Альтернатива для Німеччини», якого пов’язують з отриманням коштів від пов’язаних з Росією осіб і співпрацею з медіаплатформою Voice of Europe ( Голос Європи) – інструментом поширення проросійських меседжів. Сукупність цих справ свідчить не про випадкові «помилки», а про системну експлуатацію інституційних вразливостей ЄС.

Для Москви Європейський парламент є надзвичайно цінним об’єктом впливу. Він поєднує законодавчі повноваження, доступ до процесу ухвалення ключових рішень і символічну легітимність як демократичний голос Євросоюзу. Впливаючи на обраних представників, Росія намагається безпосередньо втручатися у формування політики ЄС – насамперед щодо санкцій, військової допомоги Україні та відносин з НАТО.

У контексті війни проти України така діяльність є складовою ширшої гібридної стратегії. Російські спецслужби, а передусім ФСБ та Служба зовнішньої розвідки,  використовують структурні вразливості Європарламенту: широку мобільність депутатів, їхній доступ до політичних і медійних кіл, парламентський імунітет і відсутність постійного внутрішнього контррозвідувального механізму. Відповідальність за безпеку розпорошена між національними органами, що створює прогалини в контролі.

На відміну від класичного шпигунства часів Холодної війни, сучасні російські операції роблять ставку не стільки на викрадення таємниць, скільки на корупційний вплив. Фінансові стимули, непрозоре політичне фінансування, оплачувані «консультації» та співпраця з нібито незалежними медіаплатформами стали ключовими інструментами.

Платформа Voice of Europe є показовим прикладом того, як фінансова корупція поєднується з інформаційною війною. Вона використовувалася для поширення наративів проти України та санкцій ЄС і водночас, за даними розслідувань, могла слугувати фінансовим каналом впливу. Саме тому слова Здеховського про «конверти з готівкою» є не метафорою, а точним описом сучасної форми війни.

Прямі хабарі – це  лише частина проблеми. Дедалі важливішу роль відіграє ідеологічна конвергенція. Крайні праві та крайні ліві сили в Європейському парламенті часто збігаються з Кремлем у ключових питаннях: протидія санкціям, ворожість до НАТО, скепсис щодо трансатлантичної співпраці, зображення України як «інструмента Заходу».

У багатьох випадках формальна координація не потрібна. Гасла про «мир за будь-яку ціну», «втому від війни» чи «відповідальність Заходу» досягають кремлівських цілей навіть без прямого контролю. З контррозвідувальної точки зору такі актори виконують функції, подібні до агентурних, але без ризиків прямого вербування.

Кожне викриття шпигунства чи корупції підриває довіру до Європейського парламенту та посилює євроскептичні настрої. Для Кремля навіть провалені операції можуть бути вигідними: скандали поляризують суспільство, підживлюють наратив про «корумпований ЄС» і відволікають увагу від зовнішньополітичних викликів. Дестабілізація, а не миттєві політичні перемоги, часто є головною метою.

Поточна реакція ЄС залишається фрагментарною та реактивною. Хоча національні спецслужби іноді досягають успіхів, як у справі Ґілла, усе залежить від національного законодавства й політичної волі. Обмін розвідданими є нерівномірним, а окремі держави ризикують перетворитися на «слабкі ланки», які експлуатують іноземні спецслужби.

Саме тому дедалі більше експертів і депутатів говорять про необхідність наднаціонального контррозвідувального механізму, зосередженого на захисті інституцій ЄС. Йдеться не про заміну національних спецслужб, а про аналітичний і координаційний центр, здатний відстежувати транснаціональні мережі впливу та інституційні вразливості.

Досвід НАТО та США демонструє, що така модель можлива за умови чіткого розмежування повноважень, багаторівневої системи доступу до інформації та спільних міждержавних оперативних груп. Наднаціональний рівень координує й аналізує, а примусові та процесуальні дії залишаються за державами-членами.

Російські операції впливу в Європейському парламенті – це не периферійна проблема, а центральний елемент стратегії Москви з ослаблення Європи зсередини. Використовуючи відкритість демократії, політичний плюралізм і фрагментованість інституцій, Росія намагається змінити стратегічний баланс без прямого військового зіткнення.

Нездатність відповісти системно означатиме нормалізацію зовнішнього проникнення в демократичні інституції. Натомість прозора, скоординована та інституційно закріплена відповідь може суттєво підвищити ціну таких операцій. Дебати в Європейському парламенті свідчать, що це усвідомлення нарешті формується. Питання лише в тому, чи переросте воно в тривалі структурні зміни.

Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»