Є зброя, яка створена, щоб нищити. А є зброя, яку створюють, щоб лякати — і нищення там вторинне, інколи навіть зайве. Російський «Орєшнік» саме з таких: це не стільки «новий меч», скільки новий жест, поставлений для камери, дипломатів і нервової системи суспільства. У цій війні Росія давно воює не лише залізом — вона воює інтерпретаціями. І «Орєшнік» — це апогей цієї культури: ракета як політичний мем, який пробують вшити в реальність вибухами, спалахами, істерикою в заголовках і натяками на ядерний поріг.
У нас є два зафіксовані епізоди, які дозволяють розбирати «Орєшнік» не як легенду з інтернету, а як технологію психологічного тиску. Перший — 21 листопада 2024 року, удар по Дніпру, який Росія сама позиціонувала як демонстрацію «нової гіперзвукової ракети»; другий — ніч на 9 січня 2026 року, коли Москва застосувала «Орєшнік» вдруге, цього разу по цілі в західній Україні поблизу кордону з Польщею, на тлі масштабного комбінованого удару по Україні та «зимового» терору проти інфраструктури Києва.
І якщо ви хочете чесної відповіді на запитання «що це за штука і що вона означає», то відповідь така: це не “вундерваффе”, яке змінює війну, і не «порожній феєрверк», який можна ігнорувати. Це дорогий, рідкісний, стратегічно-символічний інструмент, який Кремль дістає зі сховища, коли йому потрібно або зупинити Захід від рішучих рішень, або принаймні змусити Захід думати про страх замість дій. І в обох випадках — у Дніпрі-2024 і на Львівщині-2026 — ми бачимо ту саму методику: мінімум реальної руйнації, максимум політичного сигналу.
Дніпро-2024: коли ракета із підписом «я можу»
Перший запуск «Орєшніка» в листопаді 2024-го відразу обріс міфологією. Український інформаційний простір у перші години припускав навіть застосування міжконтинентальної ракети — настільки незвичним був профіль атаки та «каскад» входів у атмосферу. Але досить швидко з’явилася тверезіша картина: за даними Reuters (із посиланням на обізнані джерела та українських посадовців), Росія застосувала нову на той момент балістичну систему «Орєшнік» і ключовий нюанс — бойові частини, ймовірно, не містили вибухівки (так звані dummy warheads), а фізична шкода була «доволі малою». Кремль у 2024 році, судячи з повідомлень Reuters, показав іншу логіку: йому важливо було не знести ціль до фундаменту, а показати здатність доставки і змусити світ прокрутити в голові: «а якщо наступного разу — не муляж?»
Ціль (район Дніпра, пов’язаний з «Південмашем») теж символічна: це не просто завод — це маркер української ракетної ідентичності, наративно зручний для російського «дивіться, ми дістаємо до вашої стратегічної промисловості». І тут Росія, по суті, зробила ін’єкцію страху не стільки в Україну, скільки в західного спостерігача: продемонструвала щось, що виглядає «стратегічно» (бо MIRV та гіперзвукова балістика звучать як словник ядерних сил), але формально лишається нижче прямого ядерного порогу.
У цьому сенсі Дніпро-2024 — не «удар по промисловості», а польовий експеримент: перевірка реальної працездатності системи в бойових умовах і одночасно тест реакції Заходу. Це важливий момент, який часто пропускають: зброя такого класу — це не щось, що запускають «просто так». Це зброя, навколо якої працюють канали стратегічної комунікації, ризик помилкової інтерпретації і дипломатичний розрахунок. Reuters прямо вказував, що США були попереджені через канали зниження ядерних ризиків під час першого застосування — і це говорить більше, ніж будь-які ролики з пафосною музикою.
Львівщина-2026: «послання» НАТО на тлі «зимового» терору
Другий запуск «Орєшніка» - 9 січня 2026 року - відрізнявся від першого не стільки технікою, скільки адресатом. Тут адресат - не лише Україна. Адресат - Польща, ЄС, НАТО, весь європейський контур безпеки. Reuters описав це прямим текстом: ракета була випущена по цілі в районі Львова неподалік кордону з Польщею, це лише друге використання «Орєшніка» у війні, а європейські союзники України сприйняли пуск як спробу Москви залякати НАТО і вплинути на західну підтримку України на тлі дипломатичних дискусій.
Цей пуск стався в контексті масштабної атаки: Reuters повідомляв про сотні дронів і десятки ракет, удари по Києву, загиблих, значні проблеми з електро- і теплопостачанням, коли місто фактично «розкривали» на морозі — класична російська стратегія «зимового тиску».
І знову — нюанс, який вбиває російський міф про «тотальне знищення»: за словами високопосадовця, якого цитував Reuters, удар «Орєшніком» по Львову/Львівщині також був виконаний інертними бойовими частинами, як і в 2024-му. Reuters прямо формулює цю думку: «destruction not necessarily the goal» — руйнування не обов’язково є ціллю; ціллю є сигнал.
Тут можна (і треба) бути цинічно точним: Москва витягла зі стратегічного арсеналу «дорогу фразу» — не для того, щоб вирішити військову задачу, а для того, щоб перепрошити політичний контекст. Пуск біля кордону НАТО — це не тактика фронту. Це дипломатія страхом. Кремль робить те, що вміє найкраще з 2008-го і особливо з 2014-го: грає на європейській культурі ризик-уникання. «Ми поруч, ми здатні, ви точно хочете ризикувати?» — ось справжній текст цього удару.
Росія намагалася пояснити пуск як «відповідь» на нібито спробу України вдарити дроном по резиденції Путіна наприкінці грудня — твердження, яке, за Reuters, було відкинуте Києвом і США як неправдиве. Це стандартний російський прийом легалізації терору: придумати «привід», щоб внутрішньому споживачу було легше ковтати ескалацію.
Техніка без міфів: що «Орєшнік» таке насправді
Тепер — про «як вона виглядає» і «які ТТХ», але без театрального диму. Reuters у матеріалах 2026 року зазначає: нова «особливість» «Орєшніка» — здатність нести кілька боєголовок, здатних одночасно уражати різні цілі, що зазвичай асоціюється з міжконтинентальними системами. Reuters також прямо вказує, що ракета базується на RS-26 Rubezh, яку Росія спершу розробляла як міжконтинентальну.
Оце «кілька боєголовок» — і є ваша інтуїція про «шість контейнерів». Лише це не контейнери в побутовому сенсі, а шість окремих бойових блоків, які на фінальній ділянці входять в атмосферу окремо. Reuters зробив, мабуть, найкращу публічну візуалізацію механіки «Орєшніка»: там прямо пояснюється, як працює компонент, що зветься MIRV bus — «візок розведення/автобус», який у середньотраєкторній (позаатмосферній) фазі відпускає шість блоків у різні точки. Саме тому на відео ударів виглядає так, ніби «падає багато чого»: це один носій, що розкладається на шість входів, а не «шість ракет».
Щодо швидкості: Україна оцінювала пікову швидкість першого «Орєшніка» на рівні близько 13 600 км/год, про що Reuters писав у контексті заяв Путіна та дискусій довкола ракети. Але тут важлива корекція, яку варто вживати як антидот проти пропаганди: балістичні ракети такого класу майже завжди гіперзвукові на термінальній ділянці — бо вони падають з великої висоти з величезною швидкістю. Тобто «гіперзвук» у випадку «Орєшніка» — не чарівний новий двигун, а властивість балістичного профілю.
Дальність. Російські джерела у 2024 році стверджували про дальність на рівні 5 000 км, що нібито дозволяє діставати більшість Європи (а в окремих публічних переказах навіть звучали фантазії про «західне узбережжя США»). Reuters фіксував ці заяви як російські твердження. Професійний підхід тут — спокій: дальність для таких систем сильно залежить від маси корисного навантаження та траєкторії. Але стратегічний висновок від цього не змінюється: «Орєшнік» — це система, створена мислити європейський театр як зону шантажу, а не лише український фронт як зону бою.
Місце запусків теж не випадкове. Reuters прямо говорить, що 9 січня 2026 ракета була запущена з полігону Капустін Яр біля Каспійського моря. Символічно і практично: це випробувальний майданчик, прив’язаний до стратегічних програм, а не до «фронтової логістики». Коли ти запускаєш «Орєшнік» з Капустіного Яру, ти не лише стріляєш — ти демонструєш, що вмикаєш контур «стратегічних сил» навіть у конвенційній війні. Це не про коригування вогню. Це про психологічний ефект масштабності.
Тепер головне запитання, яке в нормальній державі має звучати щоразу, коли Москва запускає «надзброю»: «а навіщо така дорога ракета для такої обмеженої шкоди?» Reuters відповідає на це без пафосу, але дуже чітко: у 2024-му джерела говорили, що боєголовки не містили вибухівки; у 2026-му високопосадовець знову сказав Reuters, що були інертні «dummy» боєголовки, і що руйнування не обов’язково є ціллю.
Це дозволяє побачити структуру кремлівського мислення. «Орєшнік» у такому використанні — це ядерний натяк без ядерного вибуху. Механіка MIRV (яка історично прив’язана до ядерних носіїв) переносить у свідомість глядача слово «стратегічний». А інертне спорядження дає змогу Кремлю лишатися формально в «конвенційній зоні» і уникати негайної якісно іншої відповіді Заходу. Це як погроза, вимовлена дуже голосно, але з порожнім патроном — щоб звук був, а відповідальність ще не настала.
Більше того, візуальний ефект шести входів/спалахів — сам по собі є інформаційною зброєю. Людина бачить «каскад» і внутрішньо відчуває, що «це вже не просто ракета». Психіка домальовує масштаб, який реальний удар може й не мати. Саме тому російська пропаганда так любить повторювати слово «невразливий»: вона хоче, щоб до фізики додалася безпорадність. Але безпорадність — це не фізичний факт. Це емоційна реакція, яку можна — і треба — ламати знанням.
«Неможливо збити»: що правда, а що — продаж страху
Путін і російські рупори традиційно тиснуть на «невідворотність». Reuters у своїх розборах обережно відділяє заяви Кремля від оцінок експертів. І тут позиція має бути така: Україні справді надзвичайно складно перехоплювати ракети класу IRBM з роздільними блоками, бо це інша геометрія оборони і інша висота/швидкість/час реакції. Але «неможливо» — це слово з лексикону пропаганди, а не інженерії. Reuters у графічному матеріалі прямо пояснює, що найвразливіша фаза для балістичної ракети — midcourse, середньотраєкторна ділянка, і згадує класи перехоплювачів (на кшталт SM-3/Arrow-3), які проектувалися для таких задач, навіть якщо конкретно Україна їх не має.
Тобто істина проста і неприємна: це складна ціль, але не «магічна». Складність тут — не в «секретному гіпердвигуні», а в тому, що треба або знищити носій до розведення блоків, або мати можливість перехоплювати кілька швидкісних цілей у короткому вікні. Це архітектурна задача, а не «героїзм ППО». Саме тому «Орєшнік» — це не тільки про Україну. Це про Європу, яка раптом згадує, що протиракетна оборона — це не абстракція з брошур НАТО, а конкретна інфраструктура, яку або будуєш, або не маєш.
Чому «Орєшнік» з’являється рідко
Є ще один аспект, який відрізняє серйозний аналіз від телеграм-істерики: частота. «Орєшнік» застосували двічі за більш ніж рік. Reuters підкреслює, що це лише друге використання у війні, і що західні посадовці ще в 2024 році оцінювали систему як експериментальну і таку, що не є «game-changer», припускаючи обмежені запаси.
Це важливо, бо масове застосування змінює війну. Рідкісне застосування змінює порядок денний. Росія, судячи з усього, не може «всипати Україну Орєшніками» як «Іскандерами» чи «Шахедами». Але їй і не треба. Їй потрібно інше: раз на певний період створити інформаційний землетрус, вкинути «стратегічний» страх у європейські столиці, зірвати політичну рішучість, перетворити підтримку України на тему «ризиків», а не на тему «справедливості й безпеки».
Саме тому другий пуск по Львівщині відбувся не «тому що тактична доцільність», а тому що географія західної України — це дзеркало для Європи. Пуск «біля Польщі» — це заголовок, який живе довше за вирву. І Кремль це прекрасно розуміє.
Висновок
Найбільша помилка — або романтизувати «Орєшнік» як «надзброю», або знецінювати як «порожній фокус». Реальність посередині: це зброя стратегічного символізму, яку Москва використовує для контрольованої ескалації й шантажу, а не як інструмент щоденного поля бою. Перший пуск у 2024-му — демонстрація технології і тест реакції світу на «стратегічний натяк»; другий у 2026-му — демонстрація адресності до НАТО на тлі інфраструктурного терору, коли Київ сидить у холоді, а Європі показують: «це близько».
Звідси практичний, тверезий і, на жаль, невтішний висновок: «Орєшнік» — це аргумент не для паніки, а для переведення війни в рамку європейської ПРО і європейської відповідальності. Якщо Росія починає виносити на сцену IRBM із MIRV-архітектурою, то відповідь має бути не лише українською (розосередження критичної інфраструктури, резервування, стійкість управління), а й союзницькою: інша щільність сенсорів, інша швидкість політичних рішень, інший рівень інтеграції та інвестицій у перехоплення балістичних загроз. І головне — відмова грати в кремлівську гру «ви боїтеся, значить ми виграли».
