Українську цифровізацію протягом кількох років подавали суспільству майже виключно як історію технологічного визволення: замість черг — смартфон, замість паперової довідки — автоматичний реєстр, замість чиновника — алгоритм, замість десятків державних установ — непомітна цифрова взаємодія між ними. За Михайла Федорова ця логіка поступово перетворилася з набору електронних послуг на окрему модель державності, у якій усе більша частина адміністративної реальності існує у формі структурованих даних, пов’язаних реєстрів і автоматизованих процесів. У квітні 2026 року Мінцифри вже звітувало, що інформацію про 270 тисяч державних послуг від тисяч українських відомств зведено в єдину цифрову базу для аналізу та подальшого реінжинірингу держави. Це логічне продовження філософії «держави без чиновника», але одночасно й створення фундаменту, на якому держава вперше стає технічно придатною для тотального машинного моделювання.
У цей момент історія Palantir перестає бути історією про ще одного американського технологічного партнера. Palantir від початку створювався не як бухгалтерська система, соціальна мережа чи сервіс електронної комерції. У власному проспекті для SEC компанія прямо пояснювала, що була заснована 2003 року для розробки програмного забезпечення американській розвідувальній спільноті для контртерористичних розслідувань та операцій. Перша платформа Gotham створювалася для аналітиків оборонних і розвідувальних структур і повинна була знаходити приховані закономірності серед величезної кількості різнорідних джерел — від signals intelligence до повідомлень конфіденційних інформаторів — після чого передавати отриману картину тим, хто планує та здійснює операції. Компанія сама описує використання Gotham американськими військовими в Іраку й Афганістані для аналізу мереж повстанців, виробників саморобних вибухових пристроїв і загроз військам.
Подальша еволюція Palantir важлива саме тому, що вона дуже точно збігається з еволюцією сучасної цифрової держави. Gotham навчив корпорацію інтегрувати розвідувальну інформацію; Foundry переніс цю логіку на великі державні та корпоративні системи; Apollo дозволив підтримувати складні програмні середовища майже незалежно від місця їх розгортання; AIP додав штучний інтелект, агентів та автоматизацію. У документах Palantir за 2026 рік Foundry вже прямо описується як фундаментальна платформа управління даними, логікою, аналітикою, workflow та «системним картографуванням» через Ontology, тоді як AIP забезпечує побудову AI-агентів та автоматизованих процесів поверх цієї моделі. Саме слово Ontology тут принципове, тому що йдеться не про звичайну базу даних, а про цифровий опис реального світу, де громадянин, компанія, автомобіль, транзакція, адреса, документ, подія чи інший об’єкт можуть існувати не як ізольовані записи в різних таблицях, а як частини єдиної мережі взаємозв’язків.
Сучасній платформі взагалі не обов’язково фізично забирати базу, щоб працювати з її змістом. Дані можуть юридично залишатися в українському реєстрі, фізично зберігатися на українському сервері, контролюватися українським органом, але зовнішній аналітичний шар через API, синхронізацію, streaming або virtual access отримуватиме визначений контрактом машинний доступ до потрібних полів. Після цього найважливішим активом стає вже не сам файл, а можливість одночасно співставити записи з десятків джерел і побачити зв’язки, яких не бачить жодне окреме відомство. Саме так у нашому робочому аналізі сформульована головна технологічна небезпека: дані можуть залишатися розподіленими, тоді як Palantir функціонально стає надбудовою, яка формує єдину операційну картину.
Уявімо не фантастичну «базу всіх українців», а звичайну технічну архітектуру. У реєстрі населення міститься одна частина відомостей, у податкової — інша, в реєстрі юридичних осіб — третя, у митниці — четверта, у прикордонників — п’ята, у транспортних системах — шоста. Камери можуть зберігати відео у власних міських або поліцейських системах, банки — транзакції у власному контурі, а судова влада — матеріали у власних базах. Жодна із цих систем сама по собі не є «тотальним досьє». Але якщо над ними виникає достатньо потужний інтеграційний шар, то громадянин перестає бути п’ятьма чи десятьма не пов’язаними між собою записами і стає єдиним цифровим об’єктом із мережею економічних, соціальних, майнових, просторових та адміністративних зв’язків. Саме така здатність — перетворювати розрізнені дані на модель поведінки та взаємозалежностей — і є справжнім продуктом Palantir.
Україна вже має дуже показовий цивільний приклад того, як ця логіка працює на практиці. Платформа GRIT для пріоритизації гуманітарного розмінування працює на інфраструктурі Palantir. За інформацією Кабінету Міністрів, українські розробники інтегрували в неї понад сто наборів даних із двадцяти шести різних джерел, включаючи інформацію про населення громад, економічну активність, стан соціальної інфраструктури, ґрунти та інші параметри. Після цього алгоритми використовують весь масив для ранжування територій і визначення, де розмінування матиме найбільший соціальний та економічний ефект. Це корисний і раціональний проєкт, але водночас він є майже лабораторною демонстрацією того, що може означати Palantir на рівні всієї держави: не одна централізована база, а десятки незалежних джерел, зведених у спільну модель, на основі якої вже формується управлінське рішення.
Саме тому особливої ваги набуває те, що ще в травні 2023 року Мінцифри Федорова офіційно називало себе фактично провідником Palantir усередину українського державного середовища. Меморандум передбачав співпрацю у сфері електронних державних послуг, оборони, відбудови та обмін даними й досвідом, а заступник міністра Георгій Дубинський публічно заявляв, що Мінцифри створило для Palantir «успішну точку входу» та налагодило співпрацю з багатьма українськими державними установами. Саме цей вислів значно важливіший за традиційні презентації про «інновації», тому що показує: йшлося не про один локальний контракт, а про системний канал входження платформи в український державний сектор.
Паралельно ця сама корпорація входила вже не просто в цивільні datasets, а у військовий напрямок. У січні 2026 року Міністерство оборони разом із Мінцифри, Збройними силами, Науково-дослідним інститутом воєнної розвідки та Palantir запустило Brave1 Dataroom — захищене середовище для тестування та навчання військових AI-моделей. Офіційно повідомляється, що в системі використовуються реальні матеріали, зібрані українськими військовими, включаючи структуровані візуальні та теплові дані повітряних цілей. Таким чином, одна й та сама корпорація присутня вже у двох принципово різних вимірах української цифровізації: в цивільному, де різні datasets використовуються для алгоритмічної оптимізації державних рішень, і у воєнному, де реальні матеріали поля бою стають сировиною для розвитку військового штучного інтелекту.
Тут і виникає ризик, набагато серйозніший за звичайний «витік інформації». Найціннішою властивістю Palantir є не здатність зберігати дані, а здатність формувати з них операційну модель реальності, і саме тому залежність від такої платформи може поступово стати залежністю не від сервера, а від способу мислення державної системи. У нашому робочому корпусі ця проблема сформульована як ризик перетворення Palantir на інфраструктуру, без якої держава формально залишається власником власних даних, але втрачає здатність так само швидко й комплексно ними користуватися. Це класичний vendor lock-in, тільки в незрівнянно небезпечнішій формі: держава залежить не від одного формату файлів чи одного хмарного провайдера, а від ontology, workflow, інтеграцій, аналітичної логіки та AI-процесів, які поступово стають частиною її повсякденного управління.
Саме це принципово відрізняє цифровий суверенітет від суверенітету старого типу. У ХХ столітті було достатньо контролювати архів, сервер, територію, чиновника і державну таємницю. У XXI столітті держава може фізично володіти всіма своїми базами, але втратити те, що можна назвати когнітивним суверенітетом, — здатність самостійно перетворювати інформацію на картину світу, прогноз і рішення. Дані можуть залишатися українськими, але якщо лише одна приватна інфраструктура здатна швидко бачити взаємозв’язок між ними, саме вона стає функціональним центром системи. У робочому аналізі це сформульовано дуже точно: Palantir може функціонально виконувати роль «суперреєстру», взагалі не будучи фізичним суперреєстром; двадцять державних органів можуть залишатися формальними власниками своїх баз, тоді як одна надбудова матиме змогу одночасно бачити зв’язки між ними в межах наданих доступів.
Цей ризик стає ще серйознішим у контексті того, куди сама українська цифрова держава рухається зараз. Йдеться вже не просто про «Дію», електронні довідки чи автоматичний обмін між реєстрами. Офіційна логіка переходить до data-driven government та AI-агентів, а Palantir тим часом розвиває AIP саме як середовище, у якому агенти та автоматизація працюють поверх Ontology. Отже, кінцева модель цифрової держави потенційно виглядає вже не як чиновник, який по черзі відкриває кілька реєстрів, а як AI-агент, що отримує дозволений доступ до інтегрованої моделі, аналізує десятки джерел, знаходить аномалію або ризик, формує рекомендацію і, якщо йому надано відповідне право, запускає визначену дію в іншій інформаційній системі. Це може феноменально підвищити ефективність боротьби з шахрайством, корупцією, контрабандою, неефективним використанням ресурсів чи військовими загрозами, але той самий механізм за іншої політичної волі перетворюється на безпрецедентний інструмент профілювання та соціального контролю.
Саме тому проблема полягає не в технології самій по собі. Різниця між системою, яка за секунди знаходить корупційну мережу, і системою, яка за секунди формує цифрове досьє на політичного опонента, полягає не в алгоритмі. Вона полягає в законі, інституційних запобіжниках, режимі доступу, незалежності суду, парламентському контролі та тому, хто зрештою визначає Ontology — тобто не тільки які дані існують, але й які зв’язки між ними вважаються важливими, які ознаки формують ризик і які висновки система виносить на поверхню для людини, що ухвалює рішення.
І тут варто провести принципову межу між фактом і прогнозом. Станом на сьогодні немає публічних доказів, що Palantir уже має доступ до всіх українських реєстрів, «Дії», банківських транзакцій, мережі міських камер або створила єдине досьє на кожного українця. Саме це застереження необхідно зберігати, якщо ми хочемо говорити про проблему професійно, а не перетворювати її на конспірологію. Але відсутність доказу вже здійсненої тотальної інтеграції не скасовує ані технічної здатності платформи до такої інтеграції, ані документованої історії її входження в численні українські державні установи, ані вже існуючих прикладів об’єднання десятків джерел у GRIT і використання реальних battlefield datasets у Brave1.
Саме тому головне питання до архітекторів цифрової держави, передусім до Михайла Федорова, сьогодні має звучати зовсім не так, як його формулювали раніше. Не потрібно питати лише, «чи передали Palantir українські бази». Потрібно встановити, до яких категорій державних джерел компанія вже має технічний або адміністративний доступ, які інтеграції плануються, хто контролює схеми даних і Ontology, де зберігаються журнали доступу, які працівники постачальника можуть отримати privileged access, кому належать derivative data та похідні моделі, чи здатна Україна перенести всю аналітичну логіку та моделі на іншу платформу, чи можуть AI-агенти запускати actions у зовнішніх державних системах і, головне, чи може українська держава одного дня повністю від’єднати Palantir, не втративши при цьому здатності нормально бачити й управляти самою собою.
У цьому й полягає справжня дилема цифрової держави Федорова. Її слабкістю є не те, що Україна надто далеко зайшла в цифровізацію; навпаки, сучасна держава без інтегрованих даних приречена бути повільною, корумпованою і сліпою. Її потенційною слабкістю є те, що найцінніший шар цієї цифровізації — здатність перетворювати мільйони розрізнених фактів на єдину картину держави — може поступово концентруватися в інфраструктурі приватного іноземного постачальника, історично створеного для потреб американської розвідки, сьогодні інтегрованого в американську військову систему та одночасно працюючого з урядами, арміями й корпораціями по всьому світу.
Тому справжній тест на суверенітет є надзвичайно простим. Якщо завтра Україна може вимкнути Palantir, зберігши власні дані, власну Ontology, власні моделі, власні аналітичні процеси і власну здатність управляти державою, тоді Palantir залишається корисним технологічним інструментом. Якщо ж після кількох років інтеграції з’ясується, що дані формально наші, але без чужої системи ми вже не здатні так само швидко розуміти їх і діяти на їх основі, то історія «держави в смартфоні» закінчиться зовсім не там, де нам обіцяли. Україна матиме цифрову державу, але частина її цифрового мозку працюватиме всередині технологічної архітектури, яку вона не контролює повністю.
І це вже буде не цифровізація держави, а питання про те, кому зрештою належить право бачити Україну цілісною
