"Якщо вас тут не було, ви в це не повірите".
Так м’яко промовляє поважний літературознавець – він повільно йде поруч зі мною в темряві під час нашої другої евакуації з потяга. Після цілого життя, присвяченого утвердженню сили слова, у цьому є певна іронія.
Але він має рацію. Знання вимагає присутності.
В Україні чудова залізниця. У мирний час, і навіть під час війни, потяги ходять за розкладом. Та це літо було важким. Табло відправлень на київському вокзалі повідомляло про двогодинне запізнення нашого нічного потяга. Це не означало, що відправлення відклали. Наш потяг рушив зі станції за розкладом. Пасажирів лише попереджали про очікувану затримку через прогнозовані атаки російських дронів.
Прогноз був небезпідставний: на населені пункти вздовж нашого маршруту було здійснено дві атаки дронів, а отже – дві евакуації. Машиністам довелося двічі незаплановано зупинятися на невеликих станціях, а пасажирам – двічі виходити з потяга й іти слідом за провідниками в безпечне місце. І все ж, зрештою, запізнення не було: бригада надолужила час.
"Якщо вас тут не було, ви в це не повірите".
Малі безсумнівні реалії, скажімо, евакуації, не мають простого відповідника ані на екрані, ані на сторінці. Я намагаюся передати їх цими словами, які пишу зараз, уже після другої евакуації, знову у своєму купе, але до кінця мені це не вдається.
Бородатий сивий науковець, який іде трохи надто близько до краю платформи. Усміхнена провідниця в помаранчевому жилеті, яка простими командами веде людей, ступаючи щебенем у взутті, яке навряд чи можна назвати найпрактичнішим. Заспокійливі промені на землі від ліхтариків тих небагатьох, приблизно одного з двадцяти, хто здогадався взяти їх із собою. Чумацький Шлях; штучні супутники; один загадковий літальний апарат. Зіткнення розгубленості й доброзичливості, коли пасажирів двох різних потягів, що прямують у різні боки, одночасно кличуть назад до вагонів. Запах свиней, що вривається у моє відкрите вікно, коли ми знову рушаємо. Машиніст, який мчить, намагаючись надолужити час.
"Якщо вас тут не було, ви в це не повірите".
Побачити – означає повірити, а не бачити – означає не вірити. Щоб свідомо не вірити, щоб свідомо брехати, треба відвести погляд. Активне відсторонення, моральне відсторонення залежить від того, щоб не бути там. У добу віртуальної реальності ми всі можемо відвернутися; нам потрібна доброчесна реальність – та невелика праця, яка вимагає прийти й побачити, послухати й навчитися.
Друга евакуація
Люди, які мають найбільшу політичну владу у Сполучених Штатах, воліють не бачити України. Президент ніколи тут не бував. Міністр оборони ніколи тут не бував. Уся американська підтримка українського громадянського суспільства, уся наша підтримка журналістики, уся наша підтримка армії – усе це припинено, а разом із цим зникли й можливості для розмов.
І припинення нашої підтримки змінює сам предмет цих розмов. Американський президент створив умови, за яких російські дрони й ракети вбивають людей, і, можливо, через це американцям ще незручніше визнавати реальність, яку ми співтворимо, коли обираємо таких людей.
Є просто відвертання погляду, а є відвертання погляду в якусь уявну далечінь із проголошенням великої брехні, вигідної самому собі.
Американські лідери, і передусім президент, звинувачують українців у проблемах, які сам президент і створює. Він наказує розпочати війну з Іраном, що підвищує ціни на нафту. Це допомагає агресору в Україні: дає росії змогу оплачувати ті дрони й ракети. Але те, що вигідно путіну, не вигідно американцям, які більше платять на заправках. Тож американський президент звинувачує українців – людей, які через його дії гинуть на автозаправках, – у зростанні витрат американських домогосподарств, яке також є наслідком його політики.
Ця корислива суперечність настільки жорстока, що її доводиться розглядати як елемент війни. Одна людина спричинила загибель людей на заправках. Та сама людина змусила інших більше платити за пальне. А потім саме ця людина закликає тих, хто платить більше, звинувачувати тих, кого вбивають. Якщо ми це приймаємо, то схвалюємо велику брехню і тим самим – у малий, буденний спосіб – самі стаємо агресорами.
Можливо, ми не можемо негайно це зупинити; але можемо побачити це.
Ось що я бачу в цьому потязі: українці обирають рухатися далі. Я не хочу романтизувати: страждання й горе видно під очима людей, у публічних меморіалах – вони всюди. Кожна атака ворога завдає болю, як і кожна зрада союзника.
Слово "стійкість" вживають із добрим наміром, але, на мою думку, воно чогось не передає. Люди – не гумові стрічки, що просто повертаються до початкової форми. Кожна травма означає пристосування, зміну, пошук шляху крізь перешкоду або в обхід неї – шлях, який людина знаходить за допомогою інших. Потрібна терпляча праця, щоб повсякденне життя зберігало цілісність попри щоденний біль. Щоб продовжувати рухатися.
Є чого повчитися у людей, які за масштабом втрат переживають еквівалент 11 вересня кожні три місяці – або, з урахуванням чисельності населення, кожні десять днів. У людей, які можуть без зайвого галасу евакуюватися з потяга. У людей, які сідають у свої автомобілі й їдуть сотні кілометрів повз зруйновані заправки, щоб доправити пожертви на фронт.
Літературознавець приїхав нічним потягом до Києва, щоб обговорити статтю про одного поета. А тепер нічним потягом повертався додому. І дістався цілком нормально.
"Якщо вас тут не було, ви в це не повірите".
Або, як сказав поет, про якого йшлося, "просте око" бачить крізь величезну брехню можновладців малі акти мужності.
Потяг Київ-Холм, 16-17 вересня 2026 року.
Це другий із двох есеїв, написаних одночасно на тему "Роздумів про станції"; перший вийшов учора.
