Вигулюючи зранку собаку та вдивляючись у виснажені, але затерті безсонням обличчя співгромадян на вулицях, я постійно стикаюся з одним глибоким парадоксом. Ми проливаємо ріки крові, щоб утримати свої фізичні кордони, але водночас продовжуємо здавати кордони історичні. Сучасна глобальна система працює як жорстка біополітична матриця: вона прагне керувати не лише живими тілами через інструменти цифрового контролю, а й пам'яттю мертвих. У цій системі нація, яка не має суверенної пам'яті, перетворюється на звичайний набір даних, вразливий «датасет», який зовнішні адміністратори можуть форматувати на власний розсуд.
Точно так само, як корумпований чиновницький апарат знищує нашу медичну систему сліпими алгоритмами «оптимізації», зовнішній ідеологічний диктат намагається оптимізувати нашу історію, змушуючи нас постійно виправдовуватися за власну боротьбу.
Десятиліттями нам нав'язували думку, що український історичний наратив має бути «зручним» для сусідів та глобальних інституцій. Але українська пам'ять не повинна бути умовною. Ми маємо усвідомити фундаментальну істину: українцям не потрібно отримувати жодного зовнішнього дозволу, щоб зберігати імена своїх загиблих, досліджувати Голодомор, сталінські репресії, русифікацію чи багатовікове історичне безправ’я. Наша скорбота і наш аналіз минулого не потребують візування в іноземних столицях.
У відносинах із пам'яттю інших народів, які проживають на території нашої країни, ми маємо вийти з позиції вічного боржника і стати на позицію рівноправного суб'єкта. Визнання Голокосту не може бути умовою для того, щоб ми мовчали про злочини, скоєні проти українців. Водночас визнання Голодомору не є і ніколи не буде підставою для применшення масштабів Голокосту.
Ми не шукаємо арифметичної рівності жертв чи сторінок у підручниках. Ми вимагаємо рівності права називати історичну подію своїм іменем та однакової вимоги до історичного доказу. Тільки така взаємність здатна захистити українську історію від нав'язаного ззовні самозвинувачення та від вимог замінити наш власний аналіз готовими стереотипами іншого народу.
Найефективніший інструмент упокорення нації — це колективізація вини. Коли дії окремих індивідів чи загонів у вирі воєн перетворюють на вирок усій нації, держава втрачає моральне право на опір. Ми зобов'язані жорстко розділяти ці рівні: відповідальність конкретних керівників, підрозділів чи виконавців категорично не можна переносити на весь український народ. Більше того, злочини минулого не можуть використовуватися для того, щоб заперечувати фундаментальне право українців на незалежність. Кожен злочинець має ім'я, але нація не несе генетичної провини за його вчинки.
Справжній суверенний чин вимагає інтелектуальної сміливості. Доросла національна пам’ять не будується ні на істеричному колективному самозвинуваченні, ні на міфологізованій колективній невинності. Вона здатна прямо й відкрито називати власні злочини та темні сторінки, абсолютно не відмовляючись при цьому від власної історичної суб’єктності.
Саме така пам’ять — твереза, фактологічна, позбавлена ілюзій і комплексів — є найменш вразливою до зовнішнього шантажу та формування внутрішніх деструктивних культів. Ми маємо зберегти власні джерела, власні імена та право на власні аргументи. Пам'ять захищається не сліпою вірою, а здатністю встановлювати факти і називати речі своїми іменами. Тільки нація, яка не боїться своєї історії, здатна вибороти своє майбутнє.
