Останніми днями всі дружно накинулися на Олексія Гончаренка через його міркування та пропозиції щодо мирних перемовин із Росією.
І тут у мене одразу виникає кілька дуже простих запитань до його опонентів.
А як ви бачите закінчення цієї війни за нинішньої влади?
Ви справді бачите перемогу під чуйним керівництвом з Зеленским, його слуг і династій?
Якщо так — у мене для вас погані новини. Або у вас проблеми з критичним мисленням, або ви просто не хочете бачити очевидного, бо перемоги з цією владою не буде.
Будуть лише подальші втрати людей, територій і ресурсів.
Якщо перемоги з цією владою не буде і ми з нею тільки втрачаємо, то нам необхідно змінити цю владу.
Правильно? Правильно.
А як бути, якщо ця влада продовжуватиме війну, щоб залишатися при владі? Бо НАБУ дихає в потилицю, бережно зберігаючи неопубліковані плівки через недоторканність і з нетерпінням очікуючи її зняття.
Тобто ця влада війну не закінчуватиме і ми будемо воювати до останнього українця?
Логічно? Логічно.
Якщо ми хочемо зберегти людей і ті території, які залишилися, з подальшим звільненням окупованих територій, то нам терміново потрібно змінювати владу.
Правильно? Правильно.
А як це зробити? Через вибори (добровільно Зеленський у відставку не піде - В.С.). А вибори під час воєнного стану проводити не можна.
Тому що нам потрібно? Перемир’я. А як його досягти? Через переговори про мирні домовленості.
Отже, якщо ми хочемо мати можливість змінити владу демократичним шляхом, нам необхідно припинити воєнний стан.
Переговори не означають автоматичну капітуляцію? Це не капітуляція. Це інструмент, за допомогою якого можна домагатися припинення вогню, звільнення полонених, гарантій безпеки, збереження людей, економіки, держави й, зрештою, створення умов для подальшого повернення окупованих територій.
Звичайно, переговори мають вестися за участі партнерів і досвідченими дипломатами на українських умовах і з максимально сильними позиціями України. Це навіть не обговорюється.
Але якщо ми ставимо за мету зберегти життя українців і не допустити подальшого виснаження країни, то хіба сама відмова від переговорів є стратегією?
Чекати, що Росія раптом розвалиться?
Чекати на якусь чарівну зброю, якої не буде?
Чекати, що ситуація сама собою зміниться? І просто продовжувати воювати без кінцевого плану? До чого? До останнього українця?
Тому, коли Гончаренко говорить про безальтернативність мирних переговорів як шляху до припинення війни, я не розумію, що саме в цій логіці так обурює його опонентів?
І тепер — питання «на засипку».
Ті, хто сьогодні кричить: «Ніяких переговорів!», як оцінюють те, що відбувалося у 2014 році?
Яким чином тоді Порошенку вдалося домогтися припинення гарячої фази війни?
Правильно — через переговори та Мінські домовленості.
Повна назва так званих Мінських угод, підписаних 5 вересня 2014 року в Мінську Тристоронною контактною групою - протокол, спрямований на імплементацію МИРНОГО ПЛАНУ Президента України Петра Порошенка та ініціатив президента росії володимира путіна.
Якщо що, то я виділила слова «МИРНОГО ПЛАНУ» капслоком, щоб видніше було.
