Яка жорстока, майже хірургічна правда на цьому постері. Хоча і тут невірно, бо не «Росія», а Московія. Доки ми використовуємо вкрадену в нас назву, ми самі ж фінансуємо їхній імперський міф. Але давайте підемо ще глибше — туди, де наш колективний інфантилізм зустрічається з історичним цинізмом.
Зрозуміти, що Московія — агресор на дванадцятому році відкритого націоциду (чи на чотирьохсотому, якщо рахувати реально) — це не досягнення. Це не перемога інтелекту. Це біологічна реакція амеби, яку тицьнули голкою, і вона нарешті зрозуміла, що голка — гостра, а тикати — боляче. Браво, українство! Ми нарешті зафіксували наявність вогню, коли в нас згоріло півкраїни!
Це «єдиний урок», який ми засвоїли? Він такий зручний! Він дозволяє нам загорнутися в білі шати безневинної жертви й безкінечно дивуватися: «Ой, а як це на нас напали? Ой, які вони підступні!». Це ж набагато простіше, ніж визнати неприємну, цинічну істину: ворог робить те, що має робити хижак. Він нападає, бо бачить слабкість, бо бачить хаос, бо бачить суспільство, яке десятиліттями міняло свій суверенітет на дешевий газ, серіали та ілюзію «какая разніца». Агресія Московії — це константа. Це як гравітація або дощ. Скаржитися на це — все одно, що мокнути під зливою і проклинати хмари за те, що вони мокрі. А де наш зонтик? Де наш громовідвід? Де наш залізобетонний Цивільний щит?
Ми досі віримо, що хтось прийде і врятує нас — партнери, донори, міжнародне право чи якесь диво. І коли цього не стається, ми починаємо щиро ображатися на сусідів, відмовляючись зрозуміти елементарну геополітичну аксіому: у світі немає інституту глобальної справедливості чи жертовних союзників, є лише холодний державний прагматизм.
Польща блокує кордони і висипає наше зерно з вагонів? Польський фермер чи перевізник холоднокровно захищає свою ринкову монополію. Це економічна війна за виживання їхнього капіталу, і посилення нашого експорту для них — пряма загроза.
Угорщина та Румунія шантажують нас правами своїх меншин, блокуючи євроінтеграцію чи допомогу? Вони просто використовують стандартний інструмент дипломатичного рекету для геополітичного тиску.
США, Італія чи Ізраїль дозують постачання зброї, забороняють бити по території агресора або зберігають тіньові торговельні зв'язки? Вони мінімізують власні безпекові ризики. Вони не мають суспільного контракту гинути за український суверенітет або ризикувати глобальним комфортом заради нашого остаточного тріумфу. Нами маніпулюють, нам диктують умови і блокують наші вантажівки лише тому, що ми опинилися в абсолютній залежності від чужої доброї волі. Скаржитися на прагматизм сусідів — це розписуватися у власній меншовартості.
Замість того, щоб вчити складні, криваві уроки державного будівництва, ми продовжуємо грати в улюблену гру — «інституційний садизм». Ми досі вважаємо, що економіку можна побудувати на фіскальному терорі та обкраданні тих, хто тримає цей фронт на своїх плечах. Наші компрадори продовжують висмоктувати ресурси, виводити капітал в офшори й розказувати нам про «міжнародні стандарти», поки країна стікає кров'ю. Ми не збудували власного закритого військово-промислового циклу, ми не зачистили внутрішній простір від паразитів, ми не виховали еліту, яка б пов'язувала своє життя з цією землею.
Ми вивчили назву хвороби, але відмовляємося приймати ліки, тому що вони гіркі. Ми продовжуємо сподіватися на «повернення до нормальності», якої вже ніколи не буде, замість того, щоб будувати мілітарну республіку Творців та Воїнів, здатну вижити на горизонті до 2126 року і далі. Якщо проста констатація агресії — це все, на що спромоглася наша колективна рефлексія, то ми просто двієчники, які залишаються на другий рік в історичному класі. А ціна за перескладання цього іспиту — не оцінка в щоденнику. Це нові цвинтарі, зруйновані міста й втрачене майбутнє.
Пора нарешті закрити буквар для початкових класів і відкрити підручник з анатомії сили. Світ рахується лише з тією суб'єктністю, яка здатна озброїти, нагодувати та захистити себе сама. Тут так: або ми стаємо суб'єктом — монолітною Національною Республікою, якій байдуже на чужі блокади, квоти і «глибокі занепокоєння», — або нас просто розберуть на ресурси та буферні зони. І зроблять це спільними зусиллями як відверті вороги, так і надзвичайно прагматичні «друзі».
