— Діду, а що ставалося з нашими козаками, коли вони потрапляли в полон до московитів? — Грицько підкинув кілька сухих гілок у багаття і пильно поглянув на старого. — Чи тільки на каторгу їх гнали, чи вони залишалися жити на чужині?
Олекса повільно випустив з люльки клубок сизого диму, важко зітхнув і мовив:
— Полон для козака від московитів був страшнішим за смерть у бою, малий. Якщо кримчаки чи османи брали бранців переважно для продажу на ринках чи викупу, то московське царство дивилося на полонених козаків інакше. Для них це була дешева робоча сила або живий щит. Шлях туди починався з кайданів та довгих місяців етапу.
Усе починалося після розгрому чергових повстань чи гетьманських виступів — скажіть після зруйнування Батурина у 1708 році, придушення селянсько-козацьких бунтів чи ліквідації вольностей. Закутих у залізо козаків та старшин пішим ходом, через голод і люті морози, гнали тисячами на схід. Цей шлях до Сибіру тривав місяцями, і чимало людей гинуло вже в дорозі від виснаження, хвороб чи холоду.
Коли ж вони добиралися до місць заслання — Тобольська, Єнисейська, Томська чи аж до Якутська — на них чекала каторжна праця. Їх кидали на будівництво нових острогів, вирубування непрохідної тайги, солеваріння та важкі рудні роботи. Проте залізна воля і козацька винахідливість брали своє. Ті козаки, які виживали в перші найтяжчі роки, починали обживатися в чужині. Вони трималися разом, гуртувалися громадами і заробляли на хліб тим, що вміли найкраще: ставали майстрами-ремісниками, ковалями, зброярями, будували млини, вчили місцеве населення обробляти землю, будувати міцні хати та займатися промислами.
Московська влада намагалася використовувати їх і в лавах свого війська. Козаків-бранців та засланих старшин часто примусово засилали на далекі кордони або приписували до гарнізонів фортець, змушуючи воювати проти сусідів московитів — наприклад, у завойовницьких походах проти корінних народів Сибіру чи під час сутичок із китайцями на амурських рубежах. Проте багато хто при першій же нагоді скидав цю службу.
Думка про втечу ніколи не покидала козацьку душу. Шлях назад до України через увесь материк був смертельно небезпечним, але тисячі намагалися це зробити. Вони тікали поодинці й цілими ватагами, ховалися в тайзі, пробиралися через Уральські гори, іноді йдучи роками, харчуючись чим доведеться, аби тільки знову ступити на рідну землю.
Історичні документи зберегли чимало конкретних імен тих, хто пройшов цей страшний сибірський вишкіл. Серед засланих старшин після розгрому гетьмана Івана Мазепи був, наприклад, генеральний суддя Василь Кочубей (син зрадника, який сам згодом став жертвою московських репресій), чи чимало сподвижників Пилипа Орлика та наказних гетьманів, яких московити масово висилали у 1709–1710 роках. Або згадаймо козака Василя Тюменця чи сотників, чиї прізвища чорним по білому записані в сибірських воєводських відписках XVII століття — людей незламної сили, які навіть на краю світу намагалися зберігати свій звичай, закон і віру.
Вони не розчинилися в сибірських снігах. Навіть через десятиліття неволі козацький дух пробивався крізь кайдани, залишаючи по собі пам'ять про тих, кого московити хотіли знищити, але не змогли зламати.
На зображенні показано картину «Покорение Сибири Ермаком Тимофеевичем» російського художника Василя Сурикова, написану у 1895 році.
