— Діду, а як так сталося, що наші козаки опинилися аж на Кубані? — Грицько підкинув сухих гілок у вогнище й здивовано поглянув на Олексу. — Мені казали, ніби їх виселили на порожні, нічиї землі, де ніхто й не жив...
Олекса повільно випустив з люльки клубок сизого диму, сумно похитав головою й мовив:
— Отож-бо й воно, малий, що брехні про «порожні землі» московити вигадували завжди, аби прикрити власні злочини. Жодні то були не дикі пустки.
Після того як 1775 року за наказом Катерини II московські війська підступно зруйнували Запорозьку Січ, козацтво опинилося на роздоріжжі. Частина пішла за Дунай, а з тих, хто залишився, 1787 року сформували Військо Верних Козаків, згодом назване Чорноморським. 30 червня 1792 року царським маніфестом чорноморцям «поручили» землі Таманського півострова та Кубані. Але це не було простою милістю — це було сплановане царське виселення небажаного волелюбного елементу на небезпечний військовий кордон.
Підготовка до переселення була важкою й тривожною. Зібравшися з духом, козаки рушили не просто військом, а цілими родинами — з жінками, дітьми, старими батьками, худобою, домашнім начинням, церковним начинням і навіть насінням рідної жито-пшениці. Частина людей на чолі з полковником Савою Білим у серпні 1792 року прибула морем на 51 запряженому байдаку до Тамані, а основна сухопутна колона під проводом кошового отамана Захарія Чепіги пробивалася степами.
Коли козаки ступили на кубанські землі, вони побачили зовсім не «пустелю». Тут століттями жили корінні гірські та степові народи — черкеси (адиги), серед яких були племена шапсугів, абадзехів, натухайців, а також ногайці. Це були давні господарські народи зі своїми аулами, багатими садами, пасовищами та глибокими традиціями. Проте для московської імперії ці люди вважалися лише «дикунами» та ворогами, яких треба було підкорити, витіснити в гори або повністю винищити під час Кавказької війни.
московити навмисно кинули чорноморців першою лінією проти кавказьких горців, розраховуючи, що два волелюбних народи виснажать і знищать один одного. Проте людські долі на цій землі сплелися набагато складніше.
Уяви собі родину козака Степана з-під Полтавщини, який разом із дружиною Ганною та трьома дітьми прибув на Кубань у 1793 році. Вони копали землянки, вкривали їх очеретом, будували перші мазані хати й закладали курені — так з'явилися 40 козацьких куренів-станиць, названих на честь рідних запорозьких місць: Батуринська, Полтавська, Уманська, Канівська. Ганна плакала вечорами за рідним Дніпром, а Степан тримав рушницю напоготові навіть біля плуга, бо над степом висіла постійна тривога.
А з іншого боку річки Кубань, у затишному аулi, жив адигський господар Тембот із родиною.Його прадіди вирощували на цих пагорбах яблука й пасли коней. І раптом на їхній прадідівській землі з'явилися чужі фортеці та гармати. Для роду Тембота це була трагедія втрати рідної землі, яку імперська влада проголосила «нічийною».
Та попри імперські накази стріляти, звичайні козаки й черкеси швидко знайшли спільну мову. Вони купували й міняли хліб на сіль, коней та вироби з металу, вчилися один в одного виживати в суворому краї. Козаки перейняли від горців зручний одяг — черкески, бурки, папахи, а також верхову зброю та кінні прийоми, а адиги переймали український спосіб хліборобства. Згодом виникли навіть родинні зв’язки та кунацтво — глибока особиста дружба між козаками й горцями, коли вони ставали названими братами.
— Бачиш, Грицю, — підсумував Олекса, дивлячись у зоряне небо. — Московити хотіли чужими руками загарбати Кавказ і стерти пам’ять про корінних господарів тієї землі. Але український дух і на нових землях збудував свої мазані хати, виплекав мову, пісню й звичай, зберігши людяність навіть у кривавих жорнах чужої війни.
«Переселення запорозьких козаків на Кубань».
Автор: Геннадій Квашура (сучасний український художник).
Історичний сюжет: Присвячено переселенню чорноморських (запорозьких) козаків на Кубань та Таманський півострів у 1792 році після ліквідації Запорозької Січі російською імперією.
