В апокаліптичному романі китайського фантаста Лю Цисіня "Проблема трьох тіл" запам'ятався фінал. Він - оптимістичний.
Після того, як міжзоряні завойовники з Альфи Центавра надіслали до землян повідомлення:"Ви - комахи!", а тому, до вас летить велика армада космічних "дезінсекторів", земляни спочатку дуже засмутилися. Але, коли з'ясувалося, що флот прибульців наблизиться
до околиць Сонячної системи лише через 400 років, повеселішали.
"Ми -комахи!"- скандували вони. "Такі як сарана". А людство сарану за тисячі років боротьби - і хімією, і генетикою так і не змогло здолати!
...І кожен спокійно продовжив займатися своїми справами...
У чому оптимізм?
А в тому, що 400 років - завеликий термін, щоб суще покоління могло про щось таке тривожитися. Воно помре раніше чужинського вторгнення... І дітям нема чого турбуватися , і онукам. Не будеш же за 300 років до катастрофи починати копати надглибокі підземні тунелі чи запускати на орбіту ядерні ракети-перехоплювачі...
А коли ж треба починати це робити? Хто знає? За 200 років до вторгнення? За 20? Чи не буде запізно?
***
Утім, то - фантастика. А ми зустрілися з тим самим у нашій реальності.
Із загарбником, який прагне нас винищити. Як комах.
Попри всі пред'яви про шашлики і Зеленського, який, підло не повідомив нас про початок війни, зізнаємося самі собі, поклавши руку на серце - та хіба ми цього самі не знали? Що війна буде. Знали.
Найрозумнішим те, що війна неминуча, було відомо ще в 1991 році, більшість прозріла в 2014-у, найдурніші - після 2919-го, коли сподівання путіна на мирну здачу країни Зеленським не справдилися.
Війна бовваніла на нашому виднокраї третину століття. Про неї попереджав Семюел Хангтінгтон ще в 90-х роках. І чому би нам, знаючи про неї, не взятися заздалегідь копати окопи і бомбосховища? Але ми чекали "офіційного повідомлення"?
Невже ми такий дурний народ? Та ні. Точніше, не ми одні.
Згадаймо мужній фінський народ, який добре позбиткувався над радянською армією у дні Зимової війни. Але в своїх мемуарах маршал Маннергейм ледь не на кожній сторінці скаржиться на фінських політиків, які відмовляються фінансувати оборонний сектор, бо "в нас з СРСР - мирний догрвір", і розповідає, що " на фундамент для нового оперного театру пішло більше бетону ніж на всю лінію оборонних укріплень" , яку пізніше гордо назвуть "лінією Маннергейма"...
Таких прикладів в історії війн - хоч греблю гати. І справа мабуть таки, не в поганих очільниках і воєначальниках, а в людській психіці.
***
"Навіть найбільш катастрофічна і невідворотна загроза не здається реальною, якщо вона достатньо віддалена від нас у часі" - виносить вирок американська фахівчиня з питань управління ризиками, письменниця Мішел Вукер. І називає цю властивість суспільної свідомості "ефектом сірого носорога".
...Уявіть себе десь посеред саванни.
Навколо нікого. Тільки далеко-далеко стоїть носоріг і, опустивши голову, дивиться на вас. Він великий як танк, зовсім дикий і швидко бігає. І може в мить затоптати вас, якщо наздожене. Але ви думаєте: а чому він має на вас напасти, ви ж йому нічого поганого не зробили? І навіть, якщо побіжить у ваш бік, то у вас ще є безліч часу десь сховатися чи втекти.
І хто сказав, що він до вас взагалі добереться, а не зверне дорогою, не зупиниться, приворожений кущиком свіжої травички?
У будь-якому разі він - тупа скотиняка, а ви розумна людина і щось та й придумаєте.
Лише коли між вами і ним залишиться метрів 20 ви почнете щось підозрювати, вмикати мізки і панікувати. Але - пізно, його важкі ноги вже топчуться по ваших надіях і планах. По вашому життю.
***
У своїх інтерв'ю Мішел Вукер полюбляє посилатися на приклад з власного життя.
З молодих років у неї були проблеми із здоров'ям ясен. Спочатку молода жінка їх просто не помічала, потім лікуавалася "народними засобами". Зрештою, звернулася до стоматологині, яка заспокоїла і прописала легкі медикаменти. І лише, коли стало зовсім кепсько, Мішел згадала про один симптом, який раніше ніяк не пов'язувала з стоматологією. І дантистка схопилася за голову: "Боже, ми ж це ще в коледжі проходили! Як я прогавила..."
Захворювання виявилося надто серйозним і мало спадковий характер. Мішел довелося пережити дві операції (одна невдала) з пересадки ясен...
Вукер назвала те, що трапилося з нею ефектом "відкладеного візиту до стоматолога":
"Люди, в яких з дитинства були гарні зуби, зазвичай не ходять до стоматолога, і це нерідко призводить до катастрофічних наслідків", пише вона.
Мабуть, кожен з нас із цим стикався...
***
Але то - в приватному житті.
Досліджуючи в своїх аналітичних розвідках причини фінансових криз в Аргентині та Греції, Вукер побачила в діях урядів і суспільств схожість з власним "стоматологічним" досвідом.
***
Занурившись у проблему з головою, дослідниця помітила: у випадках неадекватної реакції на віддалену загрозу є певні закономірності.
***
У той час весь інтелектуальний світ захоплювався бестселером
дослідника проблем випадковості й імовірності Насіма Талеба з його "чорними лебедями".
Його ідеї виявилися доволі зручним поясненням суспільних криз і панічної реакції на них людства.
Мішель Вукер дозволила собі не погодитися з Талебом.
Талебівський "чорний лебідь", пише вона - невловимий птах: "Його,
можна побачити лише в дзеркалі заднього виду. А від цього мало користі. Хіба що - гарний аргумент для виправдання власної бездіяльності."
"Чорний лебідь, повторює вона в одному з інтерв'ю - це - те, що ви не можете собі уявити. І в цьому суть книги Талеба - ми не приділяємо увагу майбутнім кризам і катастрофам, бо просто не можемо їх передбачити через нульову ймовірність.
"Але, продовжує, Вукер, якби ж це стосувалося тільки "неймовірних" подій!
Насправді ж, більшість з того, до чого ми виявляємося не готовими, легко піддається уяві, пепереджується і прораховується.
І водночас лишається десь на переферії нашої уваги.
Такі події й є, на думку Мішел Вукер, "сірими носорогами".
Ось як вона пояснює феномен:
"Сірий носоріг — це високоймовірна, високоінтенсивна загроза з масштабними наслідками: щось таке, що ми безперечно маємо бачити заздалегідь, наче двотонний носоріг, який націлив свій ріг у наш бік і готується до нападу».
Й в іншому місці:
"Це метафора великої, очевидної небезпеки, що мчить просто на вас, і ви маєте вибір — реагувати на неї чи ні».
Сигнали, які попереджають про появу "носорога", є майже завжди, переконує Вукер. Ці сигнали є доволі потужними, і мисленевий простір навколо нас ними насичений. І є достатня кількість людей, які все це бачать і відчувають...
"Проблема криється не в слабкості цих сигналів, каже дослідниця, а - в слабкій реакції на них".
***
Чому ж люди так слабко реагують на наближення кризи чи катастрофи, яка тільки у "дзеркалі заднього виду" сприймається як очевидна закономірність: "всі все бачили, і всі про це попереджали"?
Вукер називає цілу лінійку причин.
***
1. Першу з них можна назвати так: "Захист запереченням". Коли масштаби катастрофи, що намалювалася на нашому горизонті, є настільки великі, що перевищують наше розуміння, першою природною реакцією мозку стає заперечення її, як чогось неможливого, неприйнятного. Мозок таким чином прагне захиститися від екзистенційного жаху і почуття повної безпорадності перед невблаганною долею.
Утім, каже Вукер, не варто дорікати людям за це. Мозок не може одразу емоційно вмістити всю глибину трагедії, інакше він просто вибухне, і ви помрете. Потрібен час для усвідомлення того, що ваше життя у вас на очах змінюється безповоротно.
Наш порятунок, каже Вукер, залежить від того, як швидко ми виходимо з стану "заперечення".
***
2. Друга причина - це так зване "Упередження оптимізму".
Люди схильні переоцінювати свою здатність контролювати майбутнє. "Зі мною нічого не станеться"- втішаємо ми себе.-"І не таке бувало", " все минеться".
"Люди, які пережили на своєму віку багато випробувань, і вийшли з них цілими й неушкодженими, впевнені, що переживуть і нову біду. А отже, легковажать безпекою".
Тут, як не дивно, каже Вукер, злий жарт з вами може зіграти накопичений позитивний досвід. Коли у вас було багато ситуацій, наближених до смерті, і ви врятувалися, виникає стійке переконання, що й цього разу доля врятує вас.
"Я, пише Вукер, думаю, що саме тому людство так повільно відреагувало на пандемію ковіду. Адже були Ебола, яка залишалася в Африці, хвороба Зіка (яка вирувала в 2015-2016 роках, і всі були в стані жаху, але вона зникла), SARS... І багато американців подумали:"Якщо нас це не торкнулося раніше, то не зачепить і цього разу".
Оптимізм, каже дослідниця, з одного боку загартовує людей, робить їх кращими, але з іншого - призводить до трагічної самовпевненості і самозаспокоєння".
***
3.Третя причина: "Лінь мозку" перед складністю проблеми. Аналіз складних системних ризиків потребує значних ментальних зусиль - так званого "повільного мислення". Натомість людський мозок за своєю природою намагається економити зусилля та ухиляється від неприємних роздумів.
"Ми уникаємо ставити запитання, на які не хочемо знати відповіді', пише Вукер.
***
4.Четверта причина: "Короткострокове мислення". Перед лицем "непідйомних" проблем, ми часто виправдовуємо небажання братися за них фразою: "Є проблеми нагальніші".
Зроблю ліричний відступ.
Чому українська влада в 90-і роки так легко поступилася ядерним потенціалом? Бо це на той час виглядало неактуальним. Нова Україна не збиралася ні з ким воювати. Проблема "виживання нації " мала інші параметри, очевидні усім.
Розпад Союзу завдав нищівного удару по інтегрованій в планову систему українській економіці і фінансам.
Найбільш критичними для влади в ті часи були питання: як нагодувати людей? Де знайти кошти на зарплати шахтарям і металургам? На кредитування молодого українського бізнесу? На підтримку пенсіонерів? Країна виживала завдяки "ніжкам Буша" і фінансовій допомозі Заходу. А Буш і Захід вимагали - віддати ядерну зброю.
Українське суспільство без вагань обрало виживання в 90-і, а майбутню війну залишило дітям і онукам.
***
Та й сьогодні правило "матриці Ейзенхауера", коли з двох груп справ - «важливих» та «термінових» - найперше треба братися за "важливу" - в умовах "демократії електоральних циклів" , на жаль, не спрацьовує.
Політикам при владі вигідніше інвестувати в "термінові" справи й популярні рішення в межах виборчого циклу, ніж витрачати бюджет на запобігання довгостроковим кризам.
Витрати на блага, які за життя жодним чином не зможеш спожити, пересісному обивателю здаються грошима, кинутими на вітер.
І ще одне спостереження Мішел Вукер, яке варто запам'ятати:
"Якщо людям не подобається рішення, вони ігнорують проблему", пише вона.
"Якщо ви, як політик, чимось не подобаєтеся людям, то як би ви не намагалися подолати проблему, усі запропоновані вами рішення їх тільки злитимуть.
А той хто візьметься за виправлення ситуації після вас, отримує похвалу і нагороди".
Досвідчені політики добре знають ці тонкощі електоральної демократії. Тому й не поспішають реагувати на віддалені загрози, а воліють дочекатися кризи і потім в пожежному порядку вирішувати проблеми, нагромаджені в "епоху попередників".
***
5. П'ята причина - ефект «Ілюзії дій». Це коли
замість реального розв'язання проблеми люди створюють видимість процесу: збирають комісії, замовляють чергові дослідження, проводять науково-ррактичні конференції і публічні обговорення, а потім - пишуть про все це звіти. А ще - шукають винних, тих, на кого можна перекласти відповідальність.
Все це присипляє тривогу, дає відчуття контролю. Хоча «носоріг» продовжує наближатися...
***
6. Причина шоста - бажання усіма силами зберегти Статус Кво.
"Люди вважають ризикованим запобігати ризику" - наводить парадоксальну формулу Вукер.
У дні пандемії ковіду це наочно проявилося в русі антивакцинаторів, коли щеплення подавалося як небезпечніша загроза для людства, ніж сама хвороба.
А в умовах наближення кліматичної катастрофи відмова від викопних видів палива на користь відновлюваної енерегетики багатьом здається "жахливою помилкою", ледь не ворожою диверсією.
***
7. Сьома причина слабкої реакції суспільства на наближення "сірого носорога", згідно з концепцією Вукер, полягає в зацікавленості певної категорії суспільства в кризі.
Такі люди все бачать, але реагують своєрідно. Вони намагаються скористатися знаннями для того, аби витиснути з кризи максимум особистої чи корпоративної вигоди.
"Якщо, скориставшись панікою, я не скупую всі акції, їх скупує хтось інший. Якщо на каламутній хвилі протестів, викликаних кризою, я не прийду до влади, прийде хтось інший"- такою є логіка їхніх дій.
І виявляється, каже Вукер, що зацікавленість у кризі є майже в усіх. Утворюються кліки з груповим мисленням, спрямованим на короткостроковий результат - на кшталт пограбування майна, кинутого людьми в передчутті повені...
***
8. Нарешті, є зовсім проста і примітивна причина - аргумент: "Це не моє, я не можу вплинути, є багато людей, які мають про це подбати замість мене..., але про мене".
Нам, на жаль, це притаманно. Ми терпляче чекаємо що хтось нас захистить від "сірого носорога", хтось могутній його зупинить, порішає там, де потрібно.
Хто? "Правильна влада", зарубіжні "союзники", Бог (ми ж на стороні Добра, Господе, чому б Тобі все не розрулити, як слід?) чи черговий "чорний лебідь", який, прилетить на "голубому гвинтокрилі" і врятує нас від неминучого...
***
Усе це й описала Мішель Вукер у своїй книзі "Сірий носоріг. Як діяти, коли небезпека є очевидною» (The Gray Rhino: How to Recognize and Act on the Obvious Dangers We Ignore»), яка побачила світ 5 квітня 2016 року.
Чому саме "сірий носоріг"?
Як розповіла сама Вукер , вона бачила, що книга Талеба дійшла до широкого читача не в останню чергу через вдалу метафору, і вирішила і собі щось таке вигадати. Порадилася з другом, змалювавши щось "величезне, страшне, що неймовірно швидко пре рогом просто на тебе..." Друг пожартував: "Якщо у Талеба є "чорний лебідь", то хай у тебе буде "чорний носоріг!"
Вукер полізла у Вікіпедію - подивитися, який він, той носоріг на вигляд, і здивовано відмітила, що хоча є вид "чорний носоріг" і є вид "білий носоріг" , кольором вони не відрізняються: обидва - сірі. І це виглядало символічно. Бо кого серйозно занепокоїть щось сіреньке й малопримітне, що тихо пасеться на горизонті?
Прикладами «сірих носорогів» у світовій історії Мішель Вукер називає фінансову кризу 2008 року, наслідки урагану "Катріна", початок пандемії COVID-19. Про все це експерти попереджали заздалегідь. Але реакція суспільства почалася лише на стадії паніки, коли смажений півень клюнув у неприкритий зад...
Подібних наслідків на думку Вукер, можна очікувати й від млявого реагування людства на кліматичні зміни й (неочікувано!) - від безпрецендентної кампанії виробників тютюнових виробів по просуванню тютюнопаління в країнах третього світу...
***
В одному з подкастів у серпні 2026 року Мішел Вукер беззаперечно записала у "сірі носороги" і ризики пов'язані з безконтрольним зростанням впливу і можливостей ШІ. В "упряжці" з двома іншими "носорогами" - "інфодемією"( "пандемію дезінформації") та "політичною поляризацію" вони разом складають жахаючу "трійцю апокаліпсису", дзвін бубонців якої всі чують, але продовжують наполегливо наражати людство на небезпеку.
***
Десятьма роками раніше, 2016 року, в розпал президентської кампанії в США, Мішель Вукер в одній із своїх актуальних статей прямо назвала "сірим носорогом" - Трампа.
Тоді опненти їй не повірили: Трамп мовляв,- випадковий глюк в Республіканській партії, людина чужа партійній ідеології. У нього немає жодних шансів на перемогу.
"Ні, наполягала, я (пише Вукер) Трамп - не "чорний лебідь", як багатьом здалося Він - типовий "сірий носоріг". Власне не стільки він, як суспільно -політичні та економічні передумови його популярності. Подивіться лише на результати опитувань, і ви все зрозумієте"
Тепер і ви, читачу, зрозуміли, чиї риси проступають в обличчі "навіженого Донні"? І як тільки американці свого часу не розгледіли очевидного? Що завадило цьому: оптимістична віра в стримуючи можливості демократії, чи бажання й собі "посерфити" на гребні каламутної хвилі популізму?..
***
Узагалі, з реакцією суспільства на концепцію "сірого носорога" склалася цікава ситуація.
"Книга, - визнає Вукер, - в США не отримала того відгуку, на який я сподівалася. Але в Китаї за перші три тижні вийшло три тиражі. Третій - 30 тис екз. Того ж року на першій шпальті головної урядової китайської газети "Женьмінь Жибао" з'явилася редакційна стаття:"Остерігайтеся фінансових ризиків сірих носорогів". І найбільш ризиковані акції після появи статті впали на 5% за один день".
Відтоді Вукер була в Китаї 7 разів і завжди зустрічала підтримку.
"Вони здається інтуїтивно розуміють, про що я говорю і застосовують це в політиці й економіці".
***
Засмучена неувагою співаітчизників, Мішел Вукер вирішила з'ясувати, в чому причини такої розбіжності у сприйнятті її концепції.
"Я взялася вивчати соціологічні, поведінкові й економічні дослідження, порівнюючи ставлення до ризиків в різних частинах світу.
Хотіла з'ясувати, що саме в культурі дозволяє бачити і справлятися із своїми сірими носорогами".
І виявилося - що
методичні ми, чи імпульсивні в ухваленні рішень -
це для кожної культури як відбитки пальців." - каже дослідниця.
Американське суспільство свого часу сформувалося з людей, яких не лякали ризики. Навпаки - уміння ризикувати, поставити на кон усе - стало для американця запорукою бажаного успіху, і - рисою повсякденної поведінки.
Американців з дитинства вчать жити в постіних ризиках - кредитах, іпотеках, вимушених змінах місця роботи...
Потяг до ризику проявляється навіть в дрібницях. Прикладом тому, пише Вукер, слугує мер Нью-Йорка, який може собі дозволити переходити проїзну частину вулиці, де заманеться, незаважаючи щільний трафік, а його кавалькада гасає по місту з небезпечною для інших швидкістю.
Вукер зізнається, що вона сама, живучи в місті Великого Яблука, частенько переходить вулицю не там, де слід. І одного разу це ледь не зіграло з нею злий жарт.
Перебуваючи в Буенос-Айресі, вона за звичкою хотіла перебігти вулицю перед носом у авто. Але супутник з місцевих втримав її за руку. "Вас тривожить, що мене можуть оштрафувати?"- не без кокетства спитала вона.
"Та ні, -відповів той.- Але водій, побачивши, що ви нахабно перетинаєте йому шлях, прискорить швидкість і намагатиметься вас збити..."
Різні культури - різний ступінь плати за ризик.
***
Багаторічний досвід азійських країн навчив їх уникати невиправданих ризиків і розробляти довгострокові програми запобігання "сірим носорогам" майбутнього, каже Вукер. А звідси й потяг до так званих "нормативних" суспільств і незмінності влади.
***
Цікаво, де в цьому розкладі місце українців? Здається, ми теж нація, яка постійно наражає себе на ризики. І не може жити інакше. Кимось це важко сприймається, а хтось - як риба у воді.
***
Є багато різних способів ухилитися від "сірого носорогу", в тому числі й такий - уміти прийняти загрозу і перетворити її на нову можливість, уникнувши при цьому ризику бути затоптаним.
***
"Не хочу робити з носорогів ворогів людини, розповідає Вукер.- Я бувала в Південній Африці, і бачила їх в природних умовах. Маленькі носоріжки - симпатичні як кошенята. Коли він крихітний, до нього можна наблизитися, погратися з ним, приручити. Зробити його своїм маленьким другом, а з часом - і великим. І потім використати силу носорога замість того, щоб бути ним розчавленим".
Головне не помилитися у відповіді на запитання:"В чому, насправді, наш Сірий носоріг?" І не зводити з нього очей.
