ДУМКИ В ГОЛОС: на чому насправді будується фінал цієї війни

ДУМКИ В ГОЛОС: на чому насправді будується фінал цієї війни

Є питання, яке сьогодні має поставити собі кожен українець: на чому насправді будується фінал цієї війни?

На дипломатичних переговорах? На політичних домовленостях великих держав? На добрій волі американського президента чи готовності Кремля до компромісів?

Якщо хтось досі покладає на це головні сподівання, маю невтішну новину: ми ризикуємо видати бажане за дійсне.

Якщо вимкнути емоції й поглянути на те, що відбувається, збоку, вимальовується, м'яко кажучи, не надто райдужна картина.

Москва не демонструє готовності відмовитися від своїх максималістських вимог. Натомість переговорний процес цілком може використовуватися як черговий інструмент затягування часу.

Для Кремля час — це ресурс. Час на перегрупування, відновлення військового потенціалу, продовження тиску на Україну та очікування політичних змін на Заході.

А тут ще поведінка Трампа на саміті в Китаї стала черговим тривожним сигналом.

Коли президент США демонстративно обіймає російського диктатора, називає його другом і фактично надає йому політичну сцену для міжнародної легітимізації, це вже не просто дипломатичний протокол. Це політичний сигнал, який не варто ігнорувати.

Бо цей сигнал чудово читають в Кремлі :

- Володимир, продовжуй вбивати!

Складається враження, що Вашингтон дедалі частіше готовий рахуватися з інтересами Москви навіть тоді, коли ці інтереси з присмаком крові.

Адже поки політики говорять про мир, Кремль продовжує говорити мовою ракет, дронів і терору.

Сьогоднішня масована атака, удари по великих українських містах — Харкову, Дніпру, Запоріжжю, Одесі, Києву, Львову — ще раз демонструють справжнє ставлення Трупіна до будь-яких мирних ініціатив.

Для нього переговори не означають відмови від війни.

росія продовжує бити по українських містах, інфраструктурі та цивільному населенню. І це не випадкові епізоди, а частина системного терору, мета якого — виснажити Україну, зламати суспільство й позбавити нас волі до спротиву.

Не варто обманювати себе: ворог не зупиниться лише тому, що ми дуже хочемо миру.

Його стратегічні апетити значно більші за ті території, які він уже окупував. Йому потрібна не просто частина української землі. Йому потрібна Україна як держава, позбавлена самостійності та права визначати власне майбутнє.

 Але не варто забувати й про інший бік цієї війни.

Ми вже показали Трупіну, чого варта його гордість - недоміст, який він так старанно будував і охороняв. А далі — регулярні пожежі на російських НПЗ, зростання втрат не лише на фронті, а й в економіці.

Іноді ж узагалі випадає справжній джекпот у вигляді чергового генерала чи військового пілота.

Тобто росія теж платить за цю війну. І платіжки з кожним місяцем стають дедалі цікавішими.

А тепер щодо відповіді, яке ми ставили на початку:

Від психологічного стану українського суспільства, стійкості тилу, економічної витривалості, розвитку оборонної промисловості та, передусім, спроможностей Збройних сил України.

Саме ЗСУ створюють реальність, із якою змушені рахуватися і Москва, і Вашингтон, і будь-яка інша столиця світу.

Дипломатія може закріпити результат, але дипломатія без сили не працює. Ми змушені бути сильними, щоб із нами рахувалися.

І тут є ще один принциповий момент: великі дядечки світу не подарують нам перемогу. У них є власні інтереси, власні геополітичні розрахунки та власне бачення майбутнього.

Тому сподіватися, що хтось вирішить за нас долю України, — стратегічна помилка.

Нам потрібно тверезо оцінювати ситуацію, не піддаватися ані паніці, ані безпідставному оптимізму.

Війна — це не лише лінія фронту. Це протистояння ресурсів, економік, технологій, людської витривалості та політичної волі.

І саме сукупність цих факторів визначатиме, яким буде її фінал.

Тому зараз наше завдання — стиснувши зуби, триматися, підтримувати ЗСУ, зміцнювати тил і кожен на своєму місці робити те, що наближає перемогу.

Можливо, саме зараз формується той переломний момент, який визначить подальший перебіг війни.

Ми не знаємо, скільки ще доведеться пройти. Але точно знаємо, що не маємо права власноруч віддавати ворогу те, чого він не зміг здобути силою.

Ми забагато втратили, щоб зупинитися на півдорозі.

Не час опускати руки. Не час втрачати віру. І точно не час чекати, що хтось зробить нашу роботу за нас.

Тримаємо стрій. Робимо своє

Ivan Luti