— Діду, а чи правда, що після славнозвісної Чорної ради в Ніжині, коли Іван Брюховецький дорвався до булави, козацька кров пролилася не на полі битви з ворогом, а від рук своїх же братів? — Грицько зачудовано й із сумом подивився на Олексу, підкидаючи дубових гілок у вечірнє багаття.
Олекса випустив з люльки сизий клубок диму, важко зітхнув, поправив сивий вус і стиха мовив:
— Щира й гірка правда, малий. Вересень 1663 року закарбувався в нашій історії як один із найчорніших сторінок Руїни. Тоді під Борзною лунали не бойові кличі, а вироки царя та нового гетьмана, який ради власного крісла знищив цвіт козацької еліти.
18 вересня 1663 року в містечку Борзна розігралася кривава розправа, яку спланував Іван Брюховецький, аби назавжди викорінити будь-який спротив своїй владі та догодити московським царським воєводам. За його наказом та за згодою царського суду було страчено провідних козацьких старшин, які стояли на заваді його популістському й нищівному режиму. На пласі закінчили своє життя наказний гетьман Яким Сомко — дядько дітей Богдана Хмельницького та освічений полководець, а також його найближчі соратники: ніжинський полковник Василь Золотаренко, чернігівський полковник Іоаникій Силич, лубенський полковник Стефан Шамрицький, переяславський полковник Опанас Щуровський, ніжинський полковий осавул Павло Килдій та секретар наказного гетьмана Кирило Шарай. Цих людей, які роками тримали оборону держави, звинуватили у «зраді» та зв'язках із Правобережжям, хоча єдиною їхньою провиною було бажання зберегти державний порядок та старшинські права.
Та цим розправа не обмежилася. Усіх, кого не відправили на плаху, чекала незавидна доля у снігах Сибіру — практика масових заслань козацької старшини московитами тоді лише набирала своїх страшних обертів. До Сибіру в кайданах вивезли генерального писаря Михайла Вуяхевича, київського полковника Семена Третяка, іркліївського полковника Матяша Папкевича, прилуцького полковника Дмитра Чернявського, переяславського полкового осавула Семена Кульженка, осавула Леонтія Бута, полкових писарів Хому Тризну та Самійла Радича, а також сотників Івана Воробея та Прокопа Кульженка.
— Бачиш, Грицьку, — підсумував Олекса, вирівнявши спину й дивлячись у полум'я. — Брюховецький купив чернь підступними обіцянками, а старшину обезголовив. Але той, хто будує свій трон на сокирах і царських доносах, сам закінчує ганебно. Мине кілька років, і та сама чернь розірве Брюховецького на шматки, але пролиту в Борзні елітну козацьку кров уже було не повернути.
