Після смерті київського князя Мстислава у 1132 році велична Давньоруська держава остаточно втратила свою монолітну єдність. Русь розпалася на мереживо з понад п’ятнадцяти самостійних князівств, володарі яких поринули у нескінченні міжпаломні чвари. У прагненні вибороти київський престол чи розширити власні межі князі виснажували власні сили, абсолютно забувши про зовнішні загрози. Навіть внутрішній устрій цих земель поступово розходився: якщо на південних українських теренах ще вирували міські віча та зберігався вплив боярства, то на північно-східній Суздальщині пускала коріння тиранічна влада, де слово правителя було беззаперечним законом.
Тим часом у далекому степовому краї Центральної Азії згуртувалася сила, якої світ ще не знав. Виходець із роду борджигінів Темоджин залізами й дипломатією об'єднав кочові племена, а в 1206 році на курултаї прибрав ім'я Чингісхан. Створена ним армія мала залізну дисципліну, чітку десятиринну структуру та невблаганну тактику. Монгольські вершники з раннього дитинства виростали в сідлі, а їхні складні луки й здатність вести влучний вогонь на повному галопі перетворювали кінноту на нищівний таран. Поглинувши Тангутське царство, північнокитайську імперію Цзінь та за два роки стерши з карти потужний Хорезм, завойовники звернули свій погляд на Захід.
Перше зіткнення русинів із новими зайдами відбулося весною 1223 року. Полководці Субедей і Джебе, розгромивши половців у причорноморських степах, змусили хана Котяна звернутися по допомогу до свого зятя — галицького князя Мстислава Удатного. На князівському з'їзді в Києві вирішили зустріти загрозу далеко від рідних домівок. Наприкінці травня союзне військо вийшло до річки Калка, однак між князями не було ні єдності, ні єдиного командувача. Мстислав Удатний разом із молодим волинським князем Данилом та половецькими загонами першими переправилися через річку, прагнучи здобути всю славу самотужки. Монголи застосували хитрий маневр — вдали втечу, а потім раптово розвернулися й розчавили розтягнуті лави союзників. Чернігівські полки потрапили під удар просто під час маршу, а київський князь Мстислав Старий зачинився в таборі й після трьох днів облоги підняв білий прапор під фальшиві обіцянки зберегти життя, після чого був жорстоко страчений.
здобувши криваву перемогу на Калці, монголи відступили назад у степ, але руські правителі так і не зробили належних висновків із цієї катастрофи. У грудні 1237 року на кордонах Русі з'явилася нова монгольська армія на чолі з ханом Батиєм. Застосовуючи облогові катапульти й таранити підкорених народів, кочовики за кілька місяців перетворили на згарища міста північно-східних земель, а восени 1239 року рушили на південь. Першим упав Переяслав, стіни якого пробили важкі метальні машини. За ним слідом зазнав руйнування Чернігів, чий князь Михайло Всеволодович відчайдушно вивів дружину в відкрите поле, але був повністю розбитий.
У листопаді 1240 року орда Батия підійшла під величні вали Києва. Попри хоробрий опір невеликого гарнізону під орудою воєводи Дмитра, грудневі штурми проламали міські укріплення, і тисячі завойовників вдерлися на вулиці Матері міст руських. Остання оборона трималася довкола Десятинної церкви, яка впала під вагою містян, що шукали в ній порятунку. Далі монгольська навала прокотилася Галичиною та Волинню, спопеливши Галич, Володимир та Луцьк, і рушила далі — на поля й міста Польщі та Угорщини. Лише раптова смерть великого хана Угедея в Каракорумі змусила Батия відвернути війська назад на Схід для участі в обранні нового володаря.
Русь увійшла в довгу добу залежності від Золотої Орди. Монголи не знищили місцеве князювання, але примусили кожного володаря принижено випрошувати в Сараї ярлик — дозвіл на управління власними народами. Окремі правителі по-різному зустріли цю руїну: Данило Галицький шукав союзу із Заходом і розбивав татарські загони на власному кордоні, зберігаючи українські землі в орбіті європейської культури, тоді як новгородський князь Александр Невський обрати шлях покірності Орді, придушуючи повстання власних земляків. Велична середньовічна держава загинула не лише від кінноти й облогових машин ворога, а перш за все від отрути власних чвар, які відкрили брами перед степовою навалою.
Зображення ілюструє трагічні події після битви на річці Калка 31 травня 1223 року, коли монгольські полководці Джебе та Субедей влаштували «пир на костях»
