Інструкція з виживання для тих, кому не треба пояснювати, що ми в дупі
Війна Московії проти України— цинічна, реальна, кривава, виснажлива — виявилась ідеальним тлом для закріплення інституційної інерції, яка дозволяє зберігати владу без виборів, витрачати бюджет без парламентського нагляду і керувати державою як оперативним штабом без чіткої межі повноважень.
У цьому сценарії війна стала не лише загрозою, а й зручністю — легітимацією всього, що до неї було неприйнятним.
Проте час пливе. І питання в тому, що залишиться після цієї війни, якщо впродовж усього її періоду країною керуватимуть не відповідальні інститути, а тимчасові імпровізації, замасковані під “воєнну необхідність”.
Відповідь досить проста: залишиться країна без суб’єктності.
З формальним суверенітетом і без внутрішньої вертикалі, яка здатна функціонувати самостійно. З розмитими принципами. З нормалізованим ручним управлінням. З уставленою мовчазною змовою “не розгойдувати човен”, яка перетвориться на постійний спосіб політичного існування.
Саме тому ми говоримо про мінімально необхідний перелік рішень, які дозволяють втримати Україну в полі політичної державності. Не заради революції. А заради того, щоби в наступному десятилітті не довелось заново з’ясовувати, чому нічого не працює.
По-перше, вибори потрібні не тоді, коли зручно, а тоді, коли легітимність вичерпана. Жодна інституція — парламент, президент, місцева влада — не може керувати нескінченно довго “на довірі”, бо довіра — не постійна величина. Навіть під час війни вибори можливі — з урахуванням безпеки, поетапно, з гібридними моделями голосування, але вони мають бути проведені. Інакше ми легалізуємо політичну стагнацію.
По-друге, без очищення апарату нічого не зміниться. Кадри з минулого циклу, пов’язані з російськими впливами, з медіа-олігархією, з оборонним дерибаном — нікуди не зникли. Частина з них перейшла в нову владу. Частина — тихо залишилася в тіні. Вони формують тіньовий консенсус, у якому змінюється риторика, але не підходи. Якщо їх не відсторонити — через прозору люстрацію, незалежну від Банкової, з залученням громадськості — вся інша трансформація буде симулятивною.
По-третє, економіка тилу повинна функціонувати як система, а не як конструктор інтересів. Закриті оборонні закупівлі, ручне розподілення фінансування, корпоратизація військового бюджету — усе це створює глибоку недовіру. А без довіри — жодна мобілізаційна модель не працює. Потрібні облік, аудит, публічне державне замовлення, а також повноцінна участь місцевих громад у формуванні логістичних і виробничих рішень.
По-четверте, уряд має бути підзвітним не лише президенту, а насамперед парламенту і суспільству. Необхідне формування Кабміну дії — навіть у межах воєнного часу — з фахівців, які не пов’язані з президентською адміністрацією, і які готові відповідати за свою політику, а не погоджувати її з Банковою. Платформою координації такої моделі може стати ГУРУ — Громадський уряд розбудови України — структура з участю резервістів, муніципалітетів, експертного середовища, яка не підпорядковується вертикалі ОП і функціонує як інструмент управлінської мобілізації.
По-п’яте, жодна силова структура — СБУ, МО, розвідка — не має існувати поза наглядом. Поняття “таємниця” не може бути універсальним алібі. Повноцінний парламентський контроль, участь громадянського сектору, незалежні інститути нагляду — все це не загроза безпеці, а її необхідна умова.
По-шосте, воєнна юстиція має бути реальною. Не декларативною, не зразковою, не піарною. Якщо розкрадання у сфері оборони не призводить до вироків — у держави не буде ані дисципліни, ані авторитету. Модель — або воєнна палата при ВАКС, або тимчасовий спеціальний трибунал.
По-сьоме, інформаційна сфера не може бути під ручним контролем. Телемарафон має бути згорнутий. Принцип доступу до ефіру — розблокований. Усі випадки цензури, блокувань, “модерацій за вказівкою” в YouTube та Facebook мають бути зафіксовані і публічно оскаржені. Бо якщо у війні не дозволено сказати правду, то незрозуміло, за що ця війна ведеться.
По-восьме, Україна має не захищатись у міжнародному дискурсі, а наступати. Якщо на Заході склалось враження, що все йде добре — значить, ми це враження самі створили. І поки ми не назвемо речі своїми іменами — для світу буде зручнішим вважати, що підтримує “успішну демократичну модель”. Тільки от після війни ці самі “моделі” зруйнують нам усе, що ми намагаємось відбудувати.
І нарешті — потрібно створити платформу для нової республіки. Не як партію, не як виборчий штаб, а як горизонтальну мережу суб’єктів, які не беруть участі в узгодженій змові мовчання. Це може бути Рух Відновлення Республіки. Або щось інше. Але він має включати громади, офіцерів, інженерів, лікарів, юристів, усіх, хто ще не зневірився — і не влився в “систему”.
Цей текст — не агітація, скоріше, раціональна основа для виживання. Якщо її не ухвалити — ми збережемо зовнішню незалежність, але втратимо політичну форму, яка має хоч якусь стійкість.
Так залишимось із прапором над інституційним попелом української недореспубліки.
