У сутінках старовинного куреня над дунайськими плавнями тьмяно шелестіли давні сувої, а на дубовому столі під поривами липневого вітру миготіло світло свічки.
— Дивись, хлопче, — сивий козацький старшина вказав люлькою на протилежний берег річки. — Немає більшого гріха й більшого болю для нашої землі, ніж коли брат іде на брата під чужими прапорами. Імперії міняються, а схема одна й та сама: розділити козацтво, нацькувати один на одного і їхніми ж руками вирішувати свої шкурні інтереси.
Трагедія розділеного козацтва розпочалася червневої ночі 1775 року, коли російські війська генерала Текелія підступно оточили й зруйнували Нову Січ. Частина запорожців відмовилася коритися Катерині II й вислизнула у гирло Дунаю, заснувавши під протекторатом османського султана Задунайську Січ. Іншу ж частину січовиків Петербург згодом зібрав у «Військо вірних козаків» (пізніше — Чорноморське козацьке військо), щоб використати їхній унікальний степовий вишкіл у своїх загарбницьких війнах. Так розкололася єдина козацька душа: одні присягнули султану, інші — імператриці.
Перша кривава очна зустріч братів відбулася під час російсько-турецької війни 1787–1791 років, коли розгорілися жорстокі бої за стратегічний лиман та фортецю Очаків. 17 червня 1788 року в морському бою під Очаковим козацькі чайки Чорноморського війська під проводом Сидора Білого зійшлися у лобовому зіткненні з гребною флотилією задунайців, які воювали на боці Османів. Це був пекельний бій на відстані пістолетного пострілу, де козаки з обидвох боків упізнавали один одного в обличчя, чули рідну мову й усе одно стиналися шаблями насмерть.
Кульмінацією цього братньовбивчого протистояння стала чергова війна імперій 1828–1829 років. Російський цар Микола I знову кинув у бій Чорноморське військо, а султан Махмуд II виставив проти них 5-тисячний корпус задунайців на чолі з кошовим отаманом Йосипом Глухим. Проте всередині Задунайської Січі визрівав свій план: отаман Глухий чудово розумів, що османи бачать у козаках лише гарматне м'ясо, і прагнув урятувати військо від остаточного винищення.
18 травня 1828 року відбувся крутий поворот цієї трагедії. Йосип Глухий разом із курінною старшиною та понад тисячею козаків узяв військову скарбницю, клейноди, клейноди й святощі і на чайках переправився через Дунай у табір російського царя. Задунайці перейшли на бік Петербурга, створивши Азовське козацьке військо. Розлючений султан у відповідь наказав вирізати решту задунайців, що залишалися в Дунайських плавнях, і в червні 1828 року османські війська вщент спалили Задунайську Січ у Верхньому Дунавці.
Старшина вибив попіл із люльки об халяву чобота й важко зітхнув:
— Запом'ятай, хлопче: коли українець одягає чужий мундир і служить імперії — чи то двоглавому орлу, чи османському півмісяцю — він неминуче стає знаряддям проти власної крові. Історію Задунайської та Дунайської Січі треба карбувати в пам'яті, щоб більше ніколи в житті ми не проливали братерську кров заради чужих корон
