Ірландські політичні спостерігачі протягом останніх тижнів стверджують, що тільки диво може завадити підтримуваній лівими партіями політикині Кетрін Коннолі стати новою президенткою країни. Цікаво, що як особливість біографії фаворитки подається той факт, що її рідною мовою є ірландська. Для Ірландії це дійсно феноменально. Формально ірландською мовою володіє більшість населення цієї країни, але рідною вона тепер залишається для менш ніж одного відсотка населення. Для захисту ірландської мови у місцях компактного проживання її носіїв вже після відновлення ірландської незалежності було створено спеціальні «мовні резервації», так званий Ґелтахт. Але за роки ірландської державності ситуація тільки погіршувалася. І тепер навіть на території Ґелтахту, навіть там, де формально ірландськомовне населення становить більшість, ірландська використовується радше як фольклорна і – деінде – сімейна мова, а ось у повсякденному спілкуванні використовується, звісно, англійська.
Ми нерідко говоримо про те, що головне – створити комфортні умови для відродження мови, ухвалити відповідні законодавчі акти, організувати викладання й мовлення, а надалі еволюція все вирішить. Я й сам так нерідко кажу. Нещодавно бачив, як хтось переконував співрозмовників під час чергової мовної дискусії, що головним є перехід на українську «еліт», а там і народ підтягнеться. Але ірландський досвід довів, що все може бути навпаки.
В історії ірландської й української мов багато спільного – імперії їх знищували й переслідували, доводили до «сільського» рівня, території їхнього функціонування випалював Голод. Але з проголошенням незалежності українська мова отримала поштовх до розвитку, а ірландська – до остаточного зникнення. І при цьому лояльність ірландців до статусу своєї мови як першої державної завжди була неймовірно високою. Мову поважали, вважали одним із символів ідентичності (багаторічний очільник Ірландії Еймон де Валера якось навіть сказав, що краще поневолена Ірландія з мовою, ніж вільна без мови), от тільки розмовляти нею не бажали. І так, ірландська еліта завжди захоплювалася розвитком мови – про це переконливо свідчать «Дублінці» великого ірландського (але англомовного) письменника Джеймса Джойса. А ірландський народ, навпаки, цією мовою нехтував – символічно пишався, а фактично продовжував вважати мовою «селюків». І так, саме народ добився скасування норми про обовʼязкове знання мови для всіх державних службовців – з того часу ти маєш демонструвати знання мови лише на високому рівні. Але не кожен ірландець – президент.
Звісно, можна довго намагатися зрозуміти, чому в Ірландії не вдалося – хоча було і бажання, і державна підтримка. Не вдалося захистити мову на рівні не тільки держави, а й мовних резервацій. Не вдалося зробити ірландську мову живою – хоча у середньовіччі саме цією мовою відбувалося державне й освітнє функціонування, і тоді Ірландія була єдиною у Європі країною, здатною на такий успіх – бо всі інші в документообігу й освіті використовували не «мужицькі мови», а латину.
Можна, звісно, вважати, що з ірландцями злий жарт зіграла їхня «релігійна ідентичність», адже на певному етапі вони відрізнялися від англійців чи шотландців саме конфесією. Хоча й це буде не зовсім точно: серед прихильників незалежності Ірландії були й протестанти, а серед юніоністів – католики. Але підміна національної ідентичності релігійними відмінностями – небезпечний експеримент. На початку ХХ сторіччя це здавалося достатнім, але що менш релігійним стає ірландське суспільство (як і британське), то менше відмінностей залишається. Ну і, до речі, ірландці останніми роками виходять на багатотисячні демонстрації з протестами проти ізраїльських євреїв-«колоністів» – проте «колоністам», які точно релігією від всіх інших відрізнялися, вдалося відродити рідну мову на землі, на яку вони повернулися. А ірландцям не вдалося відродити рідну мову на землі, на якій вони залишилися. І це при тому, що ірландські фундатори незалежності не мали жодних сумнівів: не вдасться відродити мову – значить не вдасться відродити ідентичність. Так чому ж народ фактично виявився в опозиції до спроб власної держави?
А тому, що британцям вдалося перемогти не тільки у витисненні й марґіналізації ірландської мови, а насамперед у фіксації її статусу «непрестижної» у порівнянні з англійською. Навіть боротьба за незалежність, навіть сама незалежність цього не змінили в уявленні звичайної людини – ну, й ірландська еміграція до Америки, де англійська теж сприяла соціальному статусу, також додала ваги цьому сприйняттю. В Ізраїлі цього не було саме тому, що для його перших мешканців не існувало «престижності» мов країн вигнання у порівнянні з мовою Біблії. Небезпека зʼявилася хіба що у 1990-ті роки минулого сторіччя, коли до країни переселилися мільйони радянських євреїв – і серед них було чимало людей, вихованих у традиції другосортності власного надбання перед «великою російською культурою». Але позицій івриту це вже не могло змінити.
І це ірландське фіаско – важливий урок для нас з вами. Нам потрібна не просто україномовна держава і точно не україномовна еліта. Нам потрібний україномовний народ. Народ, який говорить українською не на знак протесту і не повертається до російської тому, що так зручно і звично. А народ, який бажає говорити українською.
Народ, який бажає говорити українською зі своїми дітьми.
Не буде такого народу – ніяка держава не допоможе. Не буде української мови. Буде Ґелтахт.
