ПРОЛОГ: КРИМ ЯК СИМВОЛ І ЛАКМУС ГЛОБАЛЬНОЇ БОРОТЬБИ
Крим — це більше, ніж географічний півострів на карті. Це своєрідний політичний архіпелаг, де концентрується конфлікт цивілізаційних моделей. Тут перетинаються щонайменше три глибинні вектори сучасної геополітики: неоімперський реваншизм, боротьба за реальну суб’єктність держав постсовєтського простору та хвиля постколоніального пробудження пригноблених і викрадених ідентичностей.
Збройна війна за Крим — лише зовнішній шар. Насправді ми маємо справу з війною за смисл Криму: що це — трофей, колонія, форпост, чи — частина цілісного тіла держави, повернення якого несе відновлення справедливості? Росія, анексувавши Крим у 2014 році, не лише змінила кордони — вона вивела з мороку наявну в її політичному ДНК формулу: держава — це те, що можна захопити. Крим став першою відкритою декларацією Росії як імперії XXI століття.
Але сьогодні до цієї смислової битви долучається ще один гравець — Туреччина. Не як загарбник, а як претендент на духовно-культурний, а можливо і стратегічно-гуманітарний патронаж над кримськотатарським елементом. Це не марення: за цією амбіцією стоїть столітня пам’ять про Османську спадщину, мільйони турецьких громадян із кримськотатарським корінням, м’яка сила ісламу і тюркської солідарності.
Україна ж опинилася не просто в ситуації оборони. Вона мусить не лише звільнити територію, а й запобігти тому, щоб перемога трансформувалась у залежність іншого ґатунку — культурного, ментального, зовнішньополітичного. Питання Криму — не інструмент для перегонів у торзі між державами. Це питання архітектури України. Якою буде держава, яка поверне Крим? Суб’єктною — чи знову сателітарною? Якщо Україна дозволить перетворити себе на лінію, яку перекроюють між собою Росія, Туреччина чи інші союзники, вона залишиться геополітичним тілом без політичного серця. Якщо ж вона поверне Крим як акт суб’єктності, із визнанням і відновленням прав кримськотатарського народу, з формуванням нової політичної ідентичності півострова як української, — це буде народження справжньої Республіки. І тоді Крим стане не лише відбитим шматком — а центром трансформації всієї країни.
ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ: ТІНІ ОСМАНСЬКОЇ ТА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ
Крим має глибоку і складну історію. До 1783 року півострів входив до складу Кримського ханства — тюркської мусульманської держави, яка зберігала внутрішню автономію, але перебувала у васальній залежності від Османської імперії. Османи мали вирішальний вплив на зовнішню політику ханства, контролювали порти, фортеці, призначали ханів. Проте варто пам’ятати, що ще задовго до цього — у Київській Русі — Крим згадується як важливий простір політичного, торговельного й релігійного контакту.
Перші християнські єпископати у Херсонесі з’явилися ще в І столітті, а Володимир Великий прийняв хрещення саме в Криму, у Корсуні — цей факт закарбований в українській національній міфології як акт народження державної духовності. Українські козаки здійснювали походи на Крим ще в XVI–XVII століттях, маючи там свої факторії і вплив. Запорозька Січ підтримувала союзницькі стосунки з частиною кримських ханів, боролася з Османською імперією, але Крим завжди перебував у полі уваги українських політичних і військових проєктів.
У XVIII столітті, після приєднання Криму до Росії, почалась його колонізація за імперським сценарієм. Проте українська присутність — культурна, демографічна, мовна — не зникала. Багато українців переселялись до Криму; у XIX–XX століттях зберігались цілі українські села. У 1954 році формальне передання Криму Українській РСР було радше визнанням фактичної історичної, культурної та логістичної інтегрованості півострова з материковою Україною. Достатньо подивитися на водопостачання, електрику, транспортні артерії: всі вони йшли з півночі — з України. У 1991 році кримчани голосували за незалежність України, і саме Україна забезпечила правову базу для повернення депортованих татар.
Таким чином, Крим — це не чиясь давня колонія, а частина української історичної цивілізації. Не лише через приналежність до держави, а через мережу зв’язків: хрещення Русі, козацькі походи, культурну тяглість, побутову інтеграцію. Це українська земля не лише за правом, а за пам’яттю, не лише юридично, а й духовно, географічно, ментально. Саме тому питання Криму — це питання не кордонів, а гідності. І не можна дозволити, щоб цю гідність знову переписували чужі амбіції — хоч з Москви, хоч із Анкари.
Після поразки Османської імперії у війні 1768–1774 років було укладено Кючук-Кайнарджійський мир, за яким Крим формально отримав незалежність. Але Росія цинічно використала цей статус як тимчасовий крок до повної анексії. У 1783 році, порушивши договір, вона приєднала Крим до своєї імперії. Туреччина протестувала, але не змогла захистити свої позиції. Саме з цього моменту починається колоніальна трансформація Криму — у військовий плацдарм російської імперії, з витісненням місцевого населення, переселенням православних, руйнуванням тюркської цивілізації.
Для України важливо, що впродовж усього XIX–XX століття український інтерес у Криму був подавлений — і російською, і турецькою імперською логікою. У радянській історіографії Крим був колонією, «військовим курортом», без урахування жодної української присутності чи кримськотатарського суб’єкта. Справжнє повернення України до Криму розпочалося лише в 1954 році формальним приєднанням, але в політичному сенсі — вже після 1991 року, з незалежністю. Саме українська держава створила базу для повернення кримських татар із заслання, визнала їх корінним народом, почала розбудову політичної інклюзії. І саме Україна, на відміну від Росії чи Туреччини, визнає право Криму бути частиною демократичної спільноти.
Сьогодні Туреччина юридично не має претензій на Крим. Але історична пам’ять Османської імперії продовжує жити в культурі, в націоналістичному уявленні про "тюркський світ", у риториці політичних еліт. У цих картах Крим позначається як частина потенційної сфери впливу, місце для гуманітарної або культурної експансії. Президент Ердоган неодноразово згадував про "кримських братів" — з повагою, але також із натяком на особливу турецьку місію щодо захисту їхніх прав. У його риториці півострів має бути звільнений від російської окупації — але що це означає на практиці? Український Крим з широкою автономією татар? Чи Крим як об’єкт спільного патронажу?
Власне тут і виникає український інтерес: повернення Криму — це не лише припинення окупації, а й унеможливлення появи нової форми неоосманської тіні. Повернений Крим має бути українським — не лише юридично, а й політично, символічно, культурно. Це означає, що будь-який зовнішній вплив — турецький, західний чи будь-який інший — має бути вторинним щодо державної волі України. Саме Україна має формувати політику реінтеграції Криму: у партнерстві з кримськими татарами, у діалозі з союзниками, але як суб’єкт, а не як майданчик компромісів між іншими гравцями.
Туреччина сьогодні — союзник України. Але історична пам’ять, як і стратегічний інтерес, можуть з часом трансформуватись. Саме тому українська державна стратегія щодо Криму повинна містити не лише плани деокупації, а й бачення — як зберегти півострів українським не лише юридично, а й у змісті. Історія має нас навчити: як Османська імперія, так і Російська — бачили Крим як ресурс. Ми ж маємо бачити в ньому громаду, пам’ять, простір гідності. І тоді жодна тінь — ні османська, ні московська — не зможе знову впасти на цей півострів.
СЦЕНАРІЇ ВПЛИВУ: ВІЙНА, МИР І ПІДПОРИ ВІД АНКАРИ
Туреччина вміло балансує. Вона продає Україні Bayraktar'и, будує для неї кораблі, бере участь у звільненні полонених. Водночас вона торгує з Росією, не вводить санкцій, перетворюється на економічний хаб для російського капіталу. Це виклик для довіри. Але це також дає Туреччині унікальну позицію — єдиного великого гравця, який розмовляє і з Києвом, і з Москвою. У разі переговорів про Крим Анкара захоче стати посередником. І скоріш за все — не безкоштовно.
Сценарії участі Туреччини включають:
- роль посередника у переговорах щодо Криму,
- пропозицію побудови бази "для гарантування безпеки татар",
- експансію бізнесу і гуманітарних структур у звільненому Криму,
- гібридне патронування кримськотатарської автономії,
- у крайніх випадках — навіть воєнний контингент "для стабілізації ситуації" (у разі хаосу в РФ).
Кожен з цих варіантів потребує чіткої української позиції: Крим — український, і будь-яка участь союзників можлива лише в рамках українського суверенітету.
СУБ’ЄКТНІСТЬ ЧИ ЗАМІНА ІМПЕРІЙ?
Після 2014 року ми як держава почали болісно, але впевнено повертати собі право на суб’єктність. І саме Крим — як простір, який окуповано і водночас не зломлено — є мірилом того, чи вдалася ця трансформація. Повернути Крим — означає не просто змінити кордони. Це — означає змінити роль України в глобальному політичному устрої. З об’єкта — у суб’єкта. З буферної зони — у державу, що сама визначає своє майбутнє.
Справжній ризик для України — це не лише Росія, а і пастка повторної колонізації через іншу логіку. Під виглядом допомоги, міжнародних форматів, миротворчих місій, культурних місій ми можемо отримати нову форму опіки. І якщо ми дозволимо кримськотатарському фактору бути не елементом нашої державності, а аргументом у руках інших — ми самі віддамо півострів під умовний "спільний нагляд".
Суб’єктність — це не відмовитися від допомоги. Це — сформулювати умови, на яких вона надається. Це — встановити межі, за якими зовнішній партнер перетворюється на господаря. Це — не дати можливості жодній державі, навіть дружній, диктувати нам порядок денний під виглядом участі у гарантіях безпеки. Суб’єктність — це не гасло. Це — здатність сказати союзнику "дякую, але не так". І залишити за собою останнє слово в питаннях, які стосуються національної території, культури, безпеки.
Крим — іспит не лише на патріотизм, а на геополітичну зрілість України. Ми можемо отримати його назад — і втратити контроль над ним. А можемо — повернути його разом з новою інституційною якістю. Це залежить не від партнерів, а від нас і нашого статегічного україноцентричного бачення!
ВИСНОВОК: ВОРОГІВ БАЧИМО, А СОЮЗНИКІВ ВИЗНАЄМО — БЕЗ ІЛЮЗІЙ
Туреччина — сильний гравець. Вона має своє бачення Чорного моря, мусульманського світу, південного флангу НАТО. Вона вміло використовує кожну кризу для посилення впливу. Але її стратегія не керується емоціями чи солідарністю. Вона керується інтересом, національним розрахунком, балансуванням між західною безпековою архітектурою і власними імперськими алюзіями.
Туреччина — не ворог. Але й не безумовний союзник. Її допомога не є актом жертовності. Це — угода, в якій сторони мають свій зиск. Якщо ми це усвідомлюємо — ми доросла держава. Якщо ідеалізуємо партнера — ми вразливі. Бо союзник — це не той, хто нам винен. Це той, із ким ми розділяємо тимчасово спільні інтереси. І ці інтереси можуть змінитися.
Україна має дякувати за допомогу — але не делегувати майбутнє. Має бути вдячною — але не наївною. Ми маємо вибудовувати партнерство, але не дозволяти перетворити Крим на нову сіру зону, де Україна буде лише прапором на фасаді, а рішення прийматимуть інші. Ми маємо не допустити, щоб наш суверенітет став розмінною монетою у великій геополітичній грі. Саме тому наша дипломатія, армія, стратегічне планування мають бути не реакцією, а ініціативою.
Крим — наш. Але щоб він залишався нашим, ми маємо бути не лише тими, хто воює, а й тими, хто ставить умови, веде гру, пропонує майбутнє. Не лише оборонцями, а й архітекторами. Не лише стороною, що вимагає, а й силою, що формує.
Фінальний принцип: Туреччина може бути партнером. Але партнер — не господар. Господарем українського Криму може бути лише одна сторона — Україна. Не Росія. Не Туреччина. Не жоден гарант чи союз. Бо Крим — це частина України. І вона має залишатись не лише на карті, а в осерді нашої державності, нашої пам’яті, нашого майбутнього.
