Сказати, що Валерій Шевчук – особливий для мене письменник, може здатися банальністю в день прощання з одним із найбільших майстрів української літератури за всю її довгу історію. Але це дійсно так. Бо Шевчук був одним із двох авторів, твори яких я… припинив читати. І хоч як би дивно це звучало, саме це для мене найвище визнання його майстерності.
Першою була польсько-єврейська письменниця Іда Фінк. Вона писала про «тихий» Голокост – про те, що відбувалося із пересічними людьми в часи масового винищення. Як психологія змінювалася, як інстинкт виживання стирав мораль, як руйнувалися всі цінності, якими ці люди керувалися до війни. Я перестав читати Іду Фінк, бо відчув: втрачаю віру в людство. А мені дуже хотілося її зберегти – хоч би як наївно це виглядало.
А Валерія Шевчука перестав читати після його роману «Око прірви» – одного з найстрашніших і найгеніальніших текстів, які я коли-небудь тримав у руках. Протягом кількох місяців після прочитання мені снилися кошмари. Відчував, як втрачаю контроль над власною психікою. Ані до, ані після я не зустрічався з таким глибоким впливом художнього слова на мою свідомість. Шевчук справді зміг зазирнути в око прірви – і це виявилася моя власна прірва. Тоді я – можливо, надто малодушно – вирішив: більше не експериментуватиму зі своєю психікою. Я достатньо прочитав Шевчука, щоб зупинитися. Хотів навіть колись розповісти йому про це – але не насмілився. Не знав, як він це сприйме: як визнання чи як докір. І не сказав. Але залишаюся переконаним: письменник, що має таку владу над душею (нехай лише моєю), є великим майстром. Жоден інший прозаїк не мав такого впливу на мене.
У його прозі я цінував те, що завжди ціную найбільше – глибину проникнення в людську психологію, здатність передати найтонші рухи душі, побачити, наскільки небезпечним може бути будь-який примус, будь-яка форма авторитаризму. І ще цей нестримний потяг до свободи особистості, який відчувається в кожному його рядку.
Більшість українських читачів насамперед цінують Шевчука за правдиву, глибоку панораму тієї України, яку в нас намагалися відібрати – України розумних, освічених людей, які борються за Батьківщину, цінують її й відстоюють. Вважають частиною власного світу, ключем до власної волі. Але для мене Шевчук став також ключем до розуміння Росії – тієї країни, в якій я пропрацював десятиліття, але довго не міг знайти головного слова, яке визначає рух її цивілізації. Шевчук його знайшов. Це слово – надмірність.
Один із його героїв, православний монах, вирушає з руських земель до Москви просити допомоги для свого монастиря. Він іде нібито до братів по вірі. Але стикається з чужими. Й от у цій зустрічі Шевчук показує, що відрізняє Русь від Москви. Це саме надмірність у всьому: у вірі, в побуті, в державотворенні, в культурі. Нездатність зупинитися. Бажання здобути своє за будь-яку ціну. Повне невміння усвідомити цю ціну. І це – те, що ми бачимо сьогодні, у часи російсько-української війни.
Те, що досі дивує багатьох українців. Те, що здивувало навіть генерала Залужного в перші місяці протистояння. Як, мовляв, Путін не зупинився після стількох жертв? А мене це не дивувало. Не лише тому, що я добре знаю Росію. Але й тому, що я читав Шевчука.
Валерій Шевчук для мене – приклад людини, яка змогла заглянути в саму прірву і не відвести погляд. Я, можливо, колись подолаю свій страх і повернуся до його книжок. До тих, які не зміг дочитати. Можливо, в мені з’явиться сила подивитися в прірву чужих душ і знайти там свою. Але я точно знаю: література, що змогла народити митця з таким поглядом, – це література зрілої цивілізації. Цивілізації, що вміє осмислювати себе і світ. І не боятися цього осмислення. І це – теж великий урок Шевчука.
