Вступ: Коли війна стає зручним інструментом утримання влади
Україна веде війну на виживання. Але паралельно країна живе в режимі ручного управління, де влада дедалі частіше використовує воєнний стан як привід не лише для мобілізації ресурсів, а й для згортання демократії. Відмова Центральної виборчої комісії (ЦВК) формувати нові територіальні виборчі комісії у липні 2025 року — це лише симптом глибшого процесу. Держава, яка відклала місцеві вибори, відкладає їх не лише з міркувань безпеки. Вона відкладає вибори, бо боїться суспільства.
ЦВК як політичний запобіжник Банкової
28 липня 2025 року ЦВК офіційно заявила, що «немає підстав для формування нового складу ТВК», адже Верховна Рада не призначала місцеві вибори. Із суто формального погляду — все в рамках закону: поки триває воєнний стан, вибори заборонено. Але що стоїть за цим формалізмом? Влада навіть не імітує пошук виходу з глухого кута. Немає жодних спроб започаткувати публічні консультації, запропонувати пілотні рішення, принаймні для тилових регіонів.
Ані нових законопроєктів, ані дорожніх карт для голосування військових, ВПО чи діаспори. Натомість є тиша, яка вигідна лише тим, хто хоче утримувати повний контроль.
Воєнний стан як механізм узурпації
Усі головні органи влади — місцеві ради, обласні адміністрації, парламент, Президент — функціонують без оновлення мандатів. Президент фактично керує безстроково, парламент працює на підставі норми про продовження каденції, а місцеві ради втратили політичну вагу, бо ключові повноваження зосереджено у військових адміністраціях. Вибори — єдиний інструмент, який би міг бодай частково відновити легітимність влади на всіх рівнях. Але саме цього елемента бракує.
Війна дала Зеленському й його команді те, про що мріяли авторитарні лідери в інших країнах: політичний час зупинився. Немає виборів — немає ризику втратити владу.
Логіка страху, а не демократії
Безпекові аргументи є вагомими — але лише до певної межі. Якщо в Україні проводять концерти, форуми, міжнародні ярмарки, то принаймні в тилових регіонах можна було б розпочати обговорення виборчих процедур. Якщо організатори здатні забезпечити безпеку на стадіоні, то хіба ЦВК і МВС не здатні забезпечити її у виборчих дільницях?
Утримання від діалогу — це не обережність, це стратегія. Стратегія влади, яка розуміє: вільні вибори зараз стали б лакмусовим папірцем народного ставлення. І що найгірше для неї — ставлення це може виявитися не таким лояльним, як показують підконтрольні соціологічні опитування.
Дисфункція парламентаризму та «заморожений» політичний процес
Парламент давно втратив функцію арбітра і перетворився на резонатор виконавчої вертикалі. Нові політичні сили не мають шансів на вихід у публічне поле, а старі партії заблоковані у своїй легальній діяльності. Місцеві вибори могли б стати хоча б частковим клапаном тиску, можливістю для самоврядування, для представлення громадських ініціатив у політичному процесі. Проте і це заблоковано.
Без політичної циркуляції влада починає гнити. І ми вже бачимо симптоми — корупційні скандали, кадрові схеми, деградацію самоврядування. Все те, що раніше мало шанс бути викритим на виборах, тепер — сховане в тіні.
Міжнародна ілюзія консенсусу
Для Заходу Україна все ще — «форпост демократії». Але той, хто уважно читає постанови ЦВК, бачить: формально демократична архітектура консервована. Це симуляція процедур у тіні воєнного стану. Міжнародна підтримка тримається на вірі, що Україна повернеться до демократії після війни. Але чим довше влада уникає виборів, тим менше довіри залишиться у партнерів.
Проведення виборів — це тест на стратегічну чесність влади. Якщо цей тест буде провалено, буде зірвано основу довіри з боку українського суспільства і міжнародної коаліції.
Висновок: демократія не пауза, а зобов’язання
Воєнний стан не може бути нескінченним політичним індульгенцією. Інакше він перетворюється з інструменту захисту державності — на інструмент знищення республіки. Вибори — це не лише бюлетень і дільниця. Це — право на критику, право на альтернативу, право на зміну. Саме тому вони так лякають владу.
Чим довше триватиме безальтернативність, тим болючішим буде повернення до нормального політичного циклу. І тим дорожче воно обійдеться не лише владі, а й самій ідеї української демократії.
І тут постає ще низка незручних запитань: якщо у 2019 році вибори були можливі, то чому тепер — ні? Чи війни тоді не було? Чи вона стала реальною лише тоді, коли владі стало зручно використати її як прикриття для узурпації?
Чи існує чітко визначений критерій завершення війни, після якого вибори стануть можливими? Чи буде тоді офіційно введено стан війни, а не лише воєнний стан? І, врешті-решт, чи буде юридично і політично визнано Росію як агресора на рівні всіх норм Конституції і Закону?
Якщо влада не дасть відповідей на ці запитання — їх дасть історія. І ця відповідь буде суворою.
