Жорж Ніва, один з найбільших славістів ХХ сторіччя, людина, яку з російською літературою пов’язує не тільки доля і робота, але й кохання (Ніва був нареченим доньки музи Бориса Пастернака Ольги Івінської, і цей шлюб зірвав особисто Хрущов), герой віршів Булата Окуджави, співрозмовник і перекладач Александра Солженіцина, написав статтю про Пушкіна.
Здавалося б, що тут дивного, коли спеціаліст з російської літератури пише про Пушкіна? Але це інша стаття, дуже гірка. Ніва помітив у творчості великого поета, у самій російській культурі те, що знавці цієї культури на Заході вперто відмовлялися помічати: імперськість, жорстокість, солідарність з владою, коли вона вбиває інших. Дивовижно, що знаменитий вчений тепер аналізує творчість Пушкіна через творчість Артура Дроня – й імперіалістичний пафос пушкінської творчості стає неймовірно актуальним.
Здавалося б, у цьому не може бути ніяких відкриттів. Творчість Пушкіна була доступною і без книжок Артура, а Адам Міцкевич, який був сучасником Пушкіна, висував до своїх російських колег такі самі претензії, які Дронь міг би висунути до російських класиків. Чому ж зсув у розумінні Пушкіна відбувається тільки тепер?
Тому що справа насправді не в Пушкіні, а у Росії. Пушкін жив у часи, коли він був зовсім не єдиним співцем імперіалізму у світі – достатньо перечитати Кіплінга, щоб це зрозуміти. Просто за останні кілька сторіч світ, принаймні на Заході, зробив висновки і відмовився від імперіалізму і агресії – а Росія ні. Тому Кіплінг виглядає поетом історичним і його цікаво читати, щоб розуміти, як дивилися на світ у не такому вже й далекому минулому. А Пушкін залишається поетом актуальним, бо його рядки про «спор славян между собою» можна тепер цитувати у випусках російських новин чи у промовах Путіна. Росіяни нічого не забули і нічому не навчилися – а тому Пушкін і залишається для них «нашим всім», бо він одночасно писав про кохання, мрію про нездійсненну свободу (для своїх) і оспівував імперію в усіх її формах і проявах. І так, Пушкін – це Росія і є, Росія, яка не здатна змінитися.
До речі, актуальність Шевченка та інших українських класиків – це ж теж не стільки про нас, скільки про них. За роки після смерті Шевченка Україна змінилася до невпізнання, і коли ми читаємо рядки Кобзаря про його сучасників, які німі на панщину ідуть та діточок своїх ведуть, – ми точно знаємо, що це не про нас, а про досвід минулого. І наші Катерини вже не кохаються з москалями, а якщо й кохаються, то не сприймаються своїми. Все це історія саме тому, що українці до Шевченка дослухалися.
А росіяни – ні. Тому Шевченко й залишається живим пророком, що його слова про імперію, де від молдаванина до фіна (ну добре, від карела до тувинця) на всіх язиках все мовчить, – також можуть транслюватися у російських новинах та цитуватися у промовах Путіна як його найбільше досягнення. (У Пушкіна для всіх цих фінів і калмиків були свої рекомендації – він бажав бачити їх біля свого пам’ятника русифікованими, і в цьому також збігався і збігається з народом). Шевченків «Кавказ» – яскрава і жорстка картина не минулої, а сучасної Російської імперії, його поеми продовжують описувати українську боротьбу з нею. Якби Росія змінилася – все це була б історія. Але вона не змінилася. І навряд чи зміниться. Наступні генерації росіян так само, як тепер, будуть водити хороводи біля пушкінського постаменту, бо поет залишатиметься їхнім сучасником.
До речі, так було не завжди. Для імперії Пушкін був занадто розкутим – і тільки за кілька десятиріч після смерті поета вона зрозуміла, як зможе скористатися його спадщиною. Більшовики також від нього відмовилися. Кохання здавалося їм занадто буржуазним, свобода була нібито завойована «трудовим народом», а імперський міф не відповідав ідеї світової революції й самовизначення народів.
На п’єдестал Пушкіна повернув Сталін у 1937 році. Повернув саме тому, що від ідеї світової революції остаточно перейшов до ідеї імперської реставрації під червоним прапором – і йому сподобалася пропозиція урочисто відзначити (яке блюзнірство все-таки) сторіччя з дня загибелі поета. «Пушкін повністю наш, радянський, бо радянська влада успадкувала все, що є кращого в нашому народі», – писала «Правда». І це була правда, бо Сталіну саме такий народ – з готовністю за імперію вмирати, а про свободу тільки мріяти – й був потрібний. Ну і тоді ж з’явилося місто Пушкін, нові вулиці, парки культури і санаторії. Сталін був головним героєм урочистого засідання, присвяченого пам’яті Пушкіна, рядки з віршів поета зустрічали в’язнів концтаборів, дбайливо розвішані над входом у ГУЛАГ… Отже, більше Пушкін зі свого п’єдесталу вже не злазив.
І, як бачите, його великої провини в цьому немає. Нам не пощастило з сусідами, йому не пощастило з народом. Якби цей народ був здатний на щось більше, ніж експансія і руйнування, якби він повірив своєму поетові, що зірка привабливого щастя – це свобода, а не покора, Жорж Ніва продовжував би аналізувати любовну лірику Пушкіна, а ми б без емоцій проходили б повз його пам’ятники.
Актуальним Пушкіна зробив не Пушкін. Актуальним Пушкіна зробив Путін
