Те, що влада назвала “відкриттям експорту зброї”, насправді не є відкриттям ринку. Це не свобода збуту, не повноцінний вихід українського ВПК у зовнішній світ і не справжня індустріальна стратегія. Це дозоване випускання пари з перегрітого котла. Формально підприємствам дали перші дозволи. Фактично їм залишили шлагбаум, віконце погодження і чиновницький режим ручного доступу до кисню. У лютому 2026 року Рустем Умєров повідомив, що міжвідомча комісія відновила роботу після восьмимісячної паузи і видала перші дозволи на експорт “контрольованих товарів”, підкресливши, що все відбувається у “контрольованому форматі” та з безумовним пріоритетом потреб Сил оборони. Це і є головне слово — не “експорт”, а саме “контрольований”. Бо коли держава відкриває ринок по-справжньому, вона створює правила. А коли вона залишає все в ручному форматі, вона зберігає не ринок, а дозвільний режим.
Сама держава вже відкрито визнає: український оборонно-промисловий комплекс виробляти може більше, ніж держава здатна купити. За даними РНБО і заявами Умєрова, виробнича спроможність українського ВПК у 2026 році оцінюється у $55 млрд, а в сегментах БПЛА, РЕБ і розвідки вона вже перевищує обсяги внутрішніх закупівель. Тобто проблема давно не в тому, що український ВПК слабкий. Проблема в тому, що він уперся в стелю, яку створила сама держава: один головний покупець, один головний бюджет, одне головне політичне сито, через яке пропускають лише частину можливого. Якщо внутрішній попит не встигає за виробничими можливостями, то за нормальної індустріальної логіки держава мала б не тримати сектор на повідку, а відкривати йому зовнішні ринки. Замість цього вона довела ситуацію до абсурду: заводам дали наростити м’язи, а потім прив’язали їх до батареї.
Захисники владиі скажуть: але ж експорт уже дозволили. Так, дозволили — настільки, щоб можна було написати переможний заголовок. Але не настільки, щоб галузь реально зажила як ринок. Reuters 20 лютого 2026 року повідомив, що більшість перших погоджених заявок стосувалися запчастин і послуг, а не готових бойових систем, і що значна частина цих дозволів була пов’язана з реімпортом озброєння для самої України. Крім того, йшлося приблизно про 40 заявок, більшість із яких лише погодили в індивідуальному режимі. Тобто це не “відкриття експорту” у звичному сенсі. Це не свобода продавати на глобальному ринку те, що вироблено в Україні. Це точкове, дозоване, ручне погодження того, що держава в конкретний момент готова випустити. Називати це відкритим експортом — все одно що називати відчиненим кордоном КПП, який працює дві години на день і пропускає по одному автомобілю за погодженням начальника зміни.
Українському ВПК не дали ринку! Йому дали монопсонію — ситуацію, коли є майже один головний покупець, і саме він визначає, хто житиме, хто виживатиме, а хто залишиться без замовлень. Виходить так, що виробник може бути інноваційним, може бути бойово перевіреним, може бути потрібним світу — але все одно лишається заручником внутрішнього бюджету, внутрішнього погодження і внутрішньої політичної черги. За такої системи держава не просто регулює ринок. Вона його каструє.
У 2025 році Міноборони справді уклало контракти з 12 українськими виробниками майже на 130 млрд грн у межах програми “Зброя Перемоги”, а наприкінці 2025 року уряд запровадив довгострокові контракти на 3, 5 і 10 років. Але проблема в тому, що це підтримка не для ринку, а для вузького кола тих, хто вже пройшов фільтр: потрібні кодифікація, серійне виробництво, локалізація понад 50% і відповідність іншим критеріям. Для великого або вже інтегрованого виробника це шанс. Для нової компанії, стартапу, нішевого розробника або малого інноваційного виробника це часто просто інший спосіб почути “не зараз”. Тобто держава одночасно каже: “ми підтримуємо ВПК”, але так, що доступ до стабільних грошей мають переважно ті, хто й без того стоїть ближче до ресурсу. Це не вільний ринок оборонних інновацій, а тупа селекція обраних.
А зовнішній попит, між іншим, нікуди не зник. Навпаки — він уже є. За квітневим опитуванням Technological Forces of Ukraine, 90% опитаних приватних оборонних компаній у першому кварталі 2026 року отримували іноземні запити на співпрацю; серед найчастіших напрямків — США, Німеччина, Данія, ОАЕ та Велика Британія. Компанії називали пріоритетом експорт готової продукції, спрощення процедур, скорочення строків і прозоріші правила. Тобто ринок за кордоном не треба вигадувати — він уже стоїть під дверима. Проблема не у відсутності інтересу світу до українських рішень. Проблема в тому, що українська держава не вміє або не хоче перетворити цей попит на нормальний, швидкий і передбачуваний канал контрактів і виручки.
Капітал і технології починають тікати туди, де їм дають ринок, а не дозвіл. Deloitte прямо називає однією з найбільших перешкод для оборонного M&A в Україні заборону або жорсткі обмеження на експорт озброєння, які зменшують масштабованість виробництва й міжнародний дохід компаній. А Business Insider уже наводить приклади українських виробників, які йдуть у партнерства та виробництво за кордоном, тому що залишатися лише всередині України означає ризикувати бути “ліквідованими” і фізично, і комерційно. Коли бойово перевірена технологія не може нормально рости у власній країні, вона починає шукати повітря в інших юрисдикціях. І тоді держава втрачає не лише податки. Вона втрачає майбутню штаб-квартиру, IP, виробничу культуру, ланцюги постачання, кадри і шанс бути не полігоном для інновацій, а центром їх капіталізації.
Уся ця історія особливо токсична тому, що відбувається на фоні загальної економіки, яка й без того вже переведена з вільного дихання на режим виживання. За лютневим опитуванням ІЕД, тільки 6% підприємств позитивно оцінювали політику уряду щодо підтримки бізнесу, 64% назвали головною проблемою нестачу робочої сили через призов або виїзд, 43% — зростання цін на сировину, 41% — перебої з електро-, водо- і теплопостачанням. Середній горизонт замовлень скоротився до 3,4 місяця, а 55% підприємств мають замовлення не більше ніж на два місяці. Для мікро- і малих підприємств індекси виробництва, продажів та експорту вже у мінусі. Тобто ВПК душать не у вакуумі — його душать у середовищі, де вся жива економіка і так висить на апараті підтримки.
Саме тому “дозований експорт” — політика, яка під виглядом обережності консервує дефіцит, ручне управління і залежність сектору від бюджету, який сам не здатен профінансувати весь доступний обсяг виробництва. Якщо фронт — безумовний пріоритет, це не означає, що оборонну промисловість треба замикати в коридорі одного покупця. Навпаки: це означає, що державі слід було давно ввести чітку і прозору модель: гарантований резерв для ЗСУ, зрозумілу номенклатуру дозволеного експорту, швидкі строки погодження, передбачувані квоти, пріоритет для країн-союзників і автоматизований, а не феодально-ручний контроль. Усе інше — не стратегія. Усе інше — імітація відкриття.
Скажімо прямо: сьогоднішній режим оборонного експорту в Україні — це не ринок, не свобода, а шлагбаум. Не промислова політика, а видача кисню по перепустках. І якщо цю модель не змінити, Україна отримає найгірший із можливих результатів: свої інженери, свої дрони, свої системи РЕБ, свої перехоплювачі й свої технології світового класу почнуть по-справжньому заробляти, масштабуватися і ставати глобальними — але вже не в Україні, а поза нею. А країні залишать гучні промови про підтримку, красиві статистичні презентації і старий добрий шлагбаум, біля якого вартовий вкотре пояснюватиме виробнику, що дихати можна. Але тільки дозовано.
