Я не намагатимуся виступати захисником Ліни Костенко і не дорікатиму Софії Челяк.
Я просто помітив тенденцію.
В одному із своїх постів у виправдання наїзду на Костенко пані Софія пише, що її "в школі вчили не мовчати", що вона "залюбки би прочитала повну біографію Костенко, без купюр, із спогадами всіх і з прикріпленими документами".
Очевидно це натяк на якесь співробітництво поетеси з КГБ, про яке колись натякала й Оксана Забужко, або ж про надто близькі стосунки з тогочасними можновладцями. І, звичайно, на те, яким чином Костенко отримала Шевченківську премію, "коли Стус догнивав у землі свій термін".
Подумав: а навіщо пані Челяк документи, якщо вона, як пише сама, вже "упереджено ставиться до Ліни Костенко"? Аби остаточно її викрити і розвінчати, як людину, не достойну бути "іконою"?
От у зв'язку з цим мені й згадався Олесь Бузина з його "Вурдалаком Тарасом Шевченком". Він теж щиро вірив, що читачі мають знати реальну, без цензури біографію "ікони".
Ви скажете: "це - інше, Бузина був ворогом."
Коли він писав "вурдалака" він ворогом не був.
Він жадав слави і обрав для цього звичний для молодого марнославця метод - опустити класика до свого рівня, мовляв, "усі ми грішні - і я, і Шевченко".
У кожного молодого покоління завжди чешуться руки познущатися над авторитетами.
Це ж таке самоствердження - видряпатися на плечі визнаному авторитету і плюнути йому на маківку.
Зізнайтеся собі - у кожного виникало таке бажання?
Ну, добре, у вас - ні. А в мене було.
Колись дуже давно, в університеті, на екзамені з сучасної української літератури мене буквально "понесло", я почав доводити професору Івану Семенчуку, що письменник Олесь Гончар "здувся" як талант і його найновіший на той час роман "Бригантина" - "бездарна писанина". Він пише про молодь, яку зовсім не знає, ні теми, які її хвилюють, ні мови, якою вона спілкується."
Це був 1975 рік і я міг, як мінімум, не здати екзамен за таку неповагу.Тож мене просто роздувало від власної сміливості.
"Можливо, ви праві" - раптом погодився професор,- ви молодий, вам видніше." Репресії за зухвалість щодо класика не послідували...
Я себе після того сильно заповажав, бо дав щигля і викладачеві, і ( заочно) найавторитетнішому метру української літератури.
Чи справді я так думав, чи просто хотілося самоствердитися?
Не знаю, сьогодні, думаю, що друге. І якби тоді існував Фейсбук і свобода слова, я заохочений сумнівами професора, цілком міг би викласти щодо цього гнівний пост...
Багато часу спливло відтоді. Гончар затаврований як прислужник КПРС. А нещодавно відомий літературознавець Євген Стасіневич назвав його "слабким літератором".
Я міг би порадіти, що був тоді таким далекоглядним. Але не радію. Бо з висоти прожитих років бачу: саме на гончаровій "Тронці" тогочасне юне покоління учился літературній українській мові.
Та й Народний Рух України пізніше не мав би такого авторитету в народі, якби біля колиски його не стояли письменники - Гончар, Павличко, Іван Драч.
Двох останніх, до речі, нинішнє покоління теж вважає запроданцями й стукачами.
Пам'ятаю, як у день смерті Дмитра Павличка
якої тільки гидоти не писали про поета у соцмережах.
"Земля тобі залізобетоном"- то було чи не найм'якіше. І якось раптом усі забули, що "народна пісня" про два кольори, яку нове покоління вважає ледь не бандерівським гімном, написана на слова "агента" Павличка.
Розвінчання шістдесятників, як угодовців із злочинною радянською владою, стає сьогодні трендом у "патріотичної" молоді.
Іноді здається, що мине пару років і жодного поета і письменника окрім Василя Стуса, і художника, крім Алли Горської на небосхилі 60-70 років не залишиться.
А недавно ще була одна дата.
8 липня 2025 року виповнилося 125 років з дня народження чергового "агента", видатного, як на мою непрофесійну думку, українського письменника Юрія Смолича.
"Але, пише з нагоди цієї дати українська літературознавиця Ярина Цимбал, про цей ювілей взагалі забули."Нині ні для кого немає письменника Юрія Смолича. Є тільки сексот Юрій Смолич."
Жодним чином письменницька й наукова спільнота не згадала його й на 120 річчя - 5 років тому.
Лише у 2023 році довершили розвіювати попіл - декомунізували вулицю Смолича в Києві.
А я вдячний йому. Бо саме книги спогадів Смолича у далекі 70-ті переконали мене, що українська література ХХ ст. може бути не просто цікавою, а справді крутезною!
Спасибі й Ярині Цимбал за те, що намагаєтеся зберегти пам'ять і правду про цю непересічну людину.
І останнє. Колись я згадував історію із шкільного минулого, коли вчителька української літератури дозволила видряпувати циркулем очі на портретах в підручниках знятого на той час Хрущова.
І учням настільки це припало до смаку, що вони тут же познущалися над портретами Франка, Лесі і Шевченка. Підручники тоді видавали в шкільній бібліотеці, й ще роки поспіль українські класики змушені були зустрічати видряпаними очима нові й нові покоління п'ятикласників.
Але це, звичайно, зовсім непереконлива аналогія.
