— Діду, а чи правда, що окрім Роксолани, про яку знають усі, більше ніхто з наших земляків не мав справжнього впливу на державні справи в Стамбулі чи Бахчисараї? — Грицько підкинув трісок у багаття й зацікавлено подивився на Олексу. — Невже інші так і залишилися безіменними бранцями?
Олекса повільно випустив з люльки сизий клубок диму, хитнув головою й стиха мовив:
— Роксолана — це лише найгучніша вершина величезного айсберга, малий. Вона відкрила добу, яку самі османи назвали «Жіночим султанатом», але наші земляки й землячки проникали в найвищі кабінети владної верхівки Османської імперії та Кримського ханства значно частіше, ніж про це пишуть у звичайних підручниках. Вони ставали не просто фаворитками чи слугами, а реальними правителями, дипломатами, фінансистами та військовими діячами.
Згадай хоча б Хатідже Турхан — дівчину з галицьких земель, яку в дівоцтві звали Надією. Саме вона у XVII столітті стала валіде-султан — матір’ю султана Мехмеда IV — і протягом років фактично керувала величезною імперією як регентка. Саме Турхан припинила нескінченну палацову гризню, будувала потужні фортеці на вході до Дарданелл, керувала державними фінансами та дипломатією. І, що найцікавіше для нас, вона добре пам'ятала своє коріння та підтримувала дипломатичні зв'язки з українським козацтвом.
Але впливали не лише жінки й не лише через палацові таємниці. У самого султана та в Бахчисараї величезну вагу мали козацькі ватажки та старшина, які вміли знаходити спільну мову з ханами. Згадай феномен Ханської України — величезної території між Дністром і Бугом під протекторатом Криму. Полководці та гетьмани, як-от Степан Лозинський (Стецик) чи Яненко-Хмельницький, керували цими землями, мали власні козацькі полки, збирали податки, видавали універсали й вели гнучку зовнішню політику, балансуючи між Стамбулом, Бахчисараєм, Січчю та Варшавою.
Торгівля та фінанси Порти й Ханства також часто трималися на наших розумах. Ті бранці, які викуповували себе чи отримували волю, ставали заможними кушнірами, будівничими та купцями у Стамбулі, Кафі й Гезлеві. А при дворах султанш великий вплив мали київські та кримські знахарки й посередниці — як-от Естер Хандалі чи караїмка Тронгілла, які відповідали за таємну дипломатію, фінансові угоди та зв'язки султанського гарему із зовнішнім світом.
Bійськова та урядова кар'єра теж не була закритою. Нащадки українців, прийнявши іслам, нерідко ставали візирями, пашами, капітанами османського флоту та комендантами ключових фортець у Причорномор'ї. А тисячі юнаків, забраних за системою «девшірме», формували еліту яничарського корпусу — війська, яке вирішувало долю османського престолу.
Наші люди володіли мовами, зналися на військовій справі, мали гнучкий розум і залізну волю. Опинившись у чужому краї в кайданах, вони не просто виживали — вони скидали ці кайдани, піднімалися на саму вершину влади й примушували підкорятися собі наймогутніших володарів Сходу.
На зображенні показано палац Топкапі (Topkapı Sarayı) в Стамбулі, Туреччина — головну резиденцію османських султанів протягом майже 400 років.
