Япідтримував вторгнення США в Ірак у 2003 році, переконаний, що воно приведе до ширшої демократизації Близького Сходу. Усі ми знаємо, чим це закінчилося. Відтоді в мене значно поменшало певності щодо світу загалом і Близького Сходу зокрема. Я навіть не знаю, як ставитися до того, що минулого тижня Ірак залишили останні американські військові – загалом 1 500 осіб із понад 1,5 мільйона, які служили в межах цієї місії, що тривала понад 23 роки. Замість швидких і категоричних висновків у мене залишилися спогади, тривоги й невизначеність.
З 2003-го до 2011 року я регулярно бував в Іраку – аналізував події, писав репортажі й час від часу консультував американських командирів. Це був захопливий і багато в чому визначальний досвід, який показав мені, як стрункі постулати політичної догми розсипаються, щойно стикаються з реальністю на місцях.
Під час моєї першої поїздки, у серпні 2003 року, я супроводжував підрозділ розвідки морської піхоти Force Recon на ранковому завданні. Дорогою наш невеликий конвой підірвали на саморобному вибуховому пристрої. На щастя, ніхто не постраждав. Морпіхи зупинилися, вискочили з машин і спробували знайти того, хто підірвав бомбу.
Вони повернулися до легкої броньованої машини, в якій перебував я, і привели із собою молодого іракця у спортивному костюмі, зі зв'язаними пластиковими хомутами руками. Вони вважали, що це зробив він, але ніхто не міг із ним порозумітися, бо в морпіхів не було перекладача. Людей їм бракувало настільки, що в якийсь момент сержант посадив затриманого в задню частину машини поруч зі мною, дав мені пістолет і наказав тримати його під прицілом, поки вони підуть займатися чимось іншим.
Цей епізод показав мені, наскільки недоукомплектованими були американські окупаційні сили і як мало американці розуміли, що відбувається в країні, якою вони раптом почали керувати. У ті часи, ще до того, як почали наймати перекладачів, що мали подолати мовний бар'єр, ми не могли навіть нормально говорити з місцевими жителями. Це був мій перший сигнал, що вторгнення розгортається не за планом.
Упродовж наступних трьох років я бачив, як із кожним моїм поверненням ситуація трохи погіршувалася: більше вибухів, більше хаосу, більше жертв. Зростання загроз можна було відстежувати навіть за машинами, в яких я їздив. Спочатку це були неброньовані Humvee з брезентовим дахом, а згодом – громіздкі важкоброньовані MRAP. Одного разу в Мосулі Humvee перед моєю машиною підірвався на СВП, а колону, в якій я їхав, обстріляли з автоматичної зброї.
Мене завжди вражали американські військові, яких я зустрічав, але водночас я дедалі скептичніше ставився до войовничого оптимізму, який незмінно демонстрували їхні командири. Пам'ятаю брифінги командирів бригад чи батальйонів: вони казали, що попередній підрозділ у їхньому "районі операцій" усе зіпсував, зате тепер усі тенденції позитивні, про що свідчили нескінченні слайди PowerPoint. А за кілька років я приїздив на ту саму базу й чув практично той самий брифінг від нового підрозділу, який щойно прибув на ротацію. Я мав і досі маю величезну повагу до американських збройних сил, але навчився не довіряти впевненості офіцерів у тому, що вони успішно виконують місію, – бо якби вони визнали провал, винними зробили б саме їх.
Я також побачив, що американська військова присутність перетворилася на те, що самі солдати називають "ріжком морозива, який сам себе лиже" (систему, що дедалі більше існувала заради підтримання самої себе – iPress). Пам'ятаю, як один бувалий сержант морської піхоти сказав мені у величезній DFAC, тобто їдальні: "Єдине, що більшість цих хлопців тут робить, – перетворює їжу на лайно". Багато в чому головною місією військових стало просто утримувати й захищати колосальну логістичну інфраструктуру американської армії.
Що довше я перебував в Іраку, то менше його розумів. Подорожі країною показали мені заплутаний клубок інтересів – родинних, племінних, етнічних, релігійних, географічних та економічних, що лежали в основі конфлікту. У Вашингтоні було легко говорити про війну як про битву між "добрими хлопцями" і "поганими хлопцями". Значно складніше було робити це, коли ти бачив, наскільки жорстокими й корумпованими були чимало наших власних союзників в іракському уряді.
Та навіть коли я дедалі більше розчаровувався у війні, яку сам нерозважливо підтримав, мене непокоїла ціна передчасного виведення військ. Я боявся, що це лише прискорить криваву громадянську війну між шиїтами й сунітами, яку розв'язало наше вторгнення. Саме тому я підтримав нарощування американського контингенту 2007 року – відправлення до Іраку ще 30 тисяч військових і зміну місії: замість простого переслідування повстанців основним завданням став захист населення. Рівень насильства впав на 90 відсотків.
Через кілька років я виступав проти рішення президента Барака Обами вивести американські війська у 2011 році. На жаль, мої побоювання справдилися: вакуум влади, що утворився, заповнила "Ісламська держава". Її наступ у Сирії та Іраку змусив США у 2014 році повернути приблизно 3 000 військових – цього разу не як окупантів, а для підтримки місцевих сил безпеки.
Тепер ця місія фактично завершена. Але американські військові, хоч їх було небагато, все ж слугували невеликою противагою іранському впливу. Виведення сил США мало супроводжуватися роззброєнням підтримуваних Іраном збройних угруповань, але, звісно, цього не сталося.
Чи варто було залишати в Іраку символічний американський контингент? Я, відверто кажучи, не впевнений. Але в одному я впевнений: вторгнення було катастрофічною помилкою, що обійшлася надзвичайно дорого – 1,8 трильйона доларів витрат, 4 418 загиблих американців, сотні тисяч загиблих іракців – і не дала жодної відчутної стратегічної вигоди. Так, сьогодні в Іраку набагато краще, ніж десять років тому: країна здебільшого мирна, а економіка відновлюється. Але найтривалішим наслідком конфлікту стало саме те, про що попереджали його противники: укорінення іранського впливу в Іраку.
Увесь цей досвід навчив мене обережніше ставитися до здатності Америки перебудовувати інші країни й зробив мене значно скептичнішим щодо "воєн за вибором" (конфліктів, у які держава вступає не через безпосередню необхідність самооборони – iPress). Нинішній конфлікт з Іраном лише підтверджує ці уроки. Війна в Іраку не зробила з мене ані ізоляціоніста, ані "голуба" – я й далі вважаю важливим, щоб Америка допомагала захищати свободу в таких країнах, як Україна, але вона перетворила мене на протверезілого "яструба", який дуже гостро усвідомлює межі американської сили. Я сподіваюся, що наші лідери засвоїли ті самі уроки. Але коли я читаю новини про те, що президент Дональд Трамп відправляє на Близький Схід третій авіаносець, я боюся, що це не так.
