Україна відбивається від Московії четвертий/дванадцятий рік. Ми звикли рахувати втрати на фронті, звикли говорити про брак снарядів, дронів, ППО, людей. Але найбільша поразка цієї війни — не на лінії зіткнення. Вона в тилу. В державі, яка виявилася не просто слабкою, а пронизаною корупційними мережами, токсичними зв’язками і допусками, що роблять її зручною для Москви.
Опублікована TEXTY.org.ua схема, збудована на матеріалах судових засідань і записах НАБУ, — це не журналістський трюк і не інфографіка «для кліків». Це рентген внутрішнього устрою влади. На ньому видно те, що роками намагалися не називати: під час війни в одному комунікаційному полі перетиналися урядовці, менеджмент стратегічного «Енергоатому», бізнес-оточення і люди, пов’язані з Андрієм Деркачем — особою, чий статус агента РФ зафіксований санкційними рішеннями України та США. Це не випадковість і не «один епізод». Це архітектура допуску, яка працювала тоді, коли країна мала бути стерильною до будь-яких ризиків.
Схема не є вироком і не підміняє суд. Вона фіксує небезпечніше: щільність контактів і нормалізацію ризику. Коли в мережі з’являється агент держави-агресора, питання перестає бути кримінальним і стає безпековим. І відповідальність тут не знімається фразами про «не знав» чи «не довели». Бо в умовах війни не доводять наміри — закривають допуски.Це не «корупція» в побутовому сенсі. Корупція тут — лише інтерфейс. Справжня проблема — керованість. Керованість через залежності, домовленості, страхи, компромати і кругову поруку. Саме так держава перетворюється на прокладку між грошима, впливом і рішеннями. Саме так з’являється влада, яка не здатна на жорсткі кроки, бо будь-який жорсткий крок руйнує її власне середовище.
Це і є наслідок політичної моделі Зеленського. Моделі, в якій держава була замінена колом «своїх», інституції — лояльністю, процедура — ефектом, а відповідальність — роллю. Президент, який прийшов без державної школи і без розуміння інституцій, не зламав старі схеми — він у них оселився. Не очистив допуски — розширив їх. Не побудував систему — жив у ній, як у студії: з режисерами, продюсерами, сценаріями і акторами, які знають, коли сміятися і коли мовчати.
У такій системі корупція не випадкова. Вона функціональна. Через неї купується лояльність, знімається відповідальність, гальмуються рішення, а головне — відкривається простір для ворожого впливу. Коли це відбувається в стратегічних секторах — енергетиці, великих держкомпаніях, урядових кабінетах — держава стає вразливою не епізодично, а постійно.
У політиці є простий тест — кому вигідно. Кому вигідно, що стратегічні підприємства роками жили у «сірій зоні»? Кому вигідно, що люди з токсичними зв’язками зберігали доступ до рішень? Кому вигідно, що контроль був вибірковим, а очищення — декоративним? Вигода для Москви від такої моделі очевидна. І коли дії влади об’єктивно працюють на користь ворога, мотиви перестають мати значення. У війні важливий результат.
Зеленський не обов’язково «агент» (хоча цього не можна виключати з часів КВК на Московії) — це навіть не головне. Головне те, що його влада функціонально вигідна Кремлю. Бо вона тримає країну в режимі напіврішень, боїться різких рухів, уникає конфлікту з власним оточенням більше, ніж із ворогом, і роками відтворює середовище, де ризик стає нормою. Актор на посаді президента — смертельна розкіш у війні. Бо актор грає роль, а не приймає рішення. Бо актор боїться зруйнувати декорації, навіть якщо за ними гниє держава.
Із цим треба закінчувати. Не після війни. Не «коли буде час». Зараз. Бо країна, в якій корупційні та агентурні мережі почуваються безпечно, програє навіть із найсильнішою армією. Очищений тил — це теж фронт. І якщо його не виграти, будь-яка перемога на передовій буде знецінена.
Україні потрібна не нова риторика і не черговий образ «єдності». Україні потрібні жорсткі процедури, реальний контроль, люстрація зв’язків і нульова толерантність до «сірих зон». Бо війна не пробачає слабкості. А держава, яка дозволяє інфільтрацію, воює однією рукою — і прирікає себе на поразку.
