Як московська церковна мережа в Україні перепаковує «русский мир» під освіту, віру і “правозахист”
Повномасштабна війна триває, а в самому серці України діє п’ята колона в рясах. Поки ЗСУ дають відсіч ворогу на фронті, «московська церква» продовжує свою підривну діяльність у тилу – від потайного виховання дітей у дусі “русского міра” до інформаційних атак на міжнародній арені. Нещодавно СБУ викрила підпільну школу при монастирі УПЦ (МП) в Києві, де понад 60 дітей навчали за радянськими підручниками, показували російські фільми та вчили співати радянських пісень. Паралельно церковні лобісти на весь світ скаржаться на “утиски” – намагаючись виставити Україну ворогом православ’я. Як так сталося, що релігійна структура перетворилася на розгалужену агентурну мережу, що працює на ворога? Чому попри гучні скандали та докази державної зради Московський патріархат де-факто досі не заборонений?
Мережа по всій Україні – і в серці столиці
Кожна новина про викриття чергового “агента в рясі” доводить: це не поодинокі випадки, а ціла мережа, що охопила різні регіони України. Ось лише декілька прикладів з останнього часу:
Сумщина (прикордонний фронт): настоятель храму УПЦ (МП) працював на воєнну розвідку РФ – збирав координати позицій українських військ і коригував ворожі удари по нашим підрозділам. СБУ встановила, що цей священник був дистанційно завербований російськими спецслужбами: під виглядом “духовних бесід” випитував у вірян інформацію про розташування ЗСУ, особисто їздив розвідати українські укріплення, а знайдені цілі передавав кураторам через месенджери. Класичний шпигун, тільки з хрестом на грудях. Його вчасно схопили – при обшуку знайшли докази співпраці з ворогом та прокремлівську літературу на полиці.
Дніпропетровщина (глибокий тил): у вересні 2025-го СБУ затримала протоієрея УПЦ (МП), який прямо під час літургій прославляв російських окупантів і закликав парафіян… скласти зброю перед агресором. Свої проповіді в стилі Скабєєвої цей піп навіть записував на відео, щоб передати московському патріарху Кирилу – хотів похизуватися “вірністю” Кремлю. Суд вже визнав його винним: отримав 3 роки тюрми (щоправда, з річним іспитовим строком). Тобто попався відвертий ворожий агітатор, що працював на інформаційному фронті просто з церковного амвону.
Донецька область (звільнені території): настоятель Свято-Успенської Святогірської лаври, митрополит Арсеній, виявився ще тим кадром – під час боїв 2022 року він “зливав” місця дислокації українських сил окупантам. Його взяли під варту, але випустили під заставу, після чого СБУ довелося вдруге арештовувати владику – цього разу за поширення антиукраїнських фейків і виправдання російської агресії. Ще одна лаврська “свята людина”, яка на ділі коригувала ворожі бомби і звинувачувала наших захисників у злочинах, скоєних самими рашистами.
Харківщина (окуповані райони): під час захоплення Ізюма місцевий священник УПЦ (МП) відкрито став колаборантом – агітував людей підтримувати росіян, виправдовував звірства армії РФ і благословляв створення окупаційної “влади”. Інший настоятель на Донеччині віддав свій храм під склад зброї та боєприпасів російської армії. В Лимані “батюшка” не лише сховище для ворожої техніки з церкви зробив, а ще й закликав односельчан голосувати на фейковому “референдумі” за приєднання до РФ, пропонував окупантам кандидатури старост сіл від колаборантів. СБУ документує: цей зрадник прямо координував свою підривну діяльність з командуванням російських військ. Після деокупації району його, на щастя, затримали – отримав 7 років в’язниці за колабораціонізм.
Буковина (тилий центр): у жовтні 2025-го викрили священника з Чернівців, який перетворився на банального ділка: організовував незаконну переправу чоловіків призовного віку через кордон за 13 тисяч євро з людини. Попався на гарячому з пакетом євро. Здавалося б, просто кримінал – але покровитель “ухилянтів” у рясі також, за даними слідства, глорифікував російську агресію і мав проросійські погляди. Таких “бізнес-попів” теж чимало – під шумок війни заробляють на слабкості людей, одночасно підспівуючи кремлівській пропаганді.
Як бачимо, географія “попів-зрадників” широка – від прифронтових областей до Заходу країни. І скрізь їх об’єднує одне: служіння зовсім не християнським ідеалам, а московському “царю”. Особливо нахабно кремлівська агентура почувається в столиці, маючи історично сильні позиції.
Київ став епіцентром релігійного фронту. Тут розташована головна святиня – Києво-Печерська лавра, яку УПЦ (МП) довгі роки використовувала як оплот свого впливу. Навіть після початку війни намісник Лаври митрополит Павло (якого давно кличуть “Паша Мерседес” за розкішний спосіб життя) прославився радше прокльонами на адресу української влади, ніж патріотизмом. Коли навесні 2023 року держава розірвала договір оренди Лаври і наказала московським ченцям її залишити, Павло вперся і заявив Зеленському: «Наші сльози впадуть тобі на голову». Сотні прихильників УПЦ (МП) тоді влаштовували провокації і молитовні стояння, опираючись виселенню з Києво-Печерської лаври. Самого митрополита Павла СБУ підозрює у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі та виправдовуванні агресії РФ – він кілька місяців просидів під домашнім арештом з електронним браслетом, а його справу передано до суду. Фактично Лавра перетворилася на поле бою: з одного боку держава й Православна Церква України, з іншого – “нескорений” форпост Москви, що саботує рішення і не хоче відпускати контроль над святинею.
І от новий скандал у Києві: просто під носом у всіх, в Голосіївському монастирі УПЦ (МП), тихцем діяла повноцінна школа для дітей парафіян. Офіційно це називали “сімейним клубом”, щоб обійти закон, але по факту діти ходили на уроки 5 днів на тиждень з 9:00 до 14:00, як у звичайній школі. Понад 60 учнів (1–9 класи) “вчилися” поза контролем держави, їхні документи були лише для вигляду оформлені в ліцензованих школах. Викладали їм 16 “вчителів” під керівництвом завуча Анни Болгової – засновниці цієї підпільної православної школи “Перспектива” (працює з лютого 2025). Уроки – мов машина часу: замість нових підручників арифметика 1966 року видання, замість сучасної програми – стара радянська 3-річна початкова школа. У розкладі є навіть предмет “слов’янська мова”, який насправді виявився звичайною російською. На “музиці” дітей учать співати «чудесні» пісні радянської доби, на “фільмі” показують російські кіно-продукти – зокрема, демонстрували якусь стрічку з російського проєкту «Общеє дело» про «справжніх мужчін». Тобто з самих пелюшок дітям вкладали в голову ностальгію за СРСР і любов до “великої Росії”. Міністр освіти Оксен Лісовий був шокований: “Сам факт існування в Києві підпільної школи, яка виховує дітей у дусі ‘русского міра’, на четвертому році повномасштабної війни – прямий удар по дітях і державі”. З його подачі МОН і СБУ почали невідкладну перевірку: визначають, хто з чиновників “кришував” таке, куди були записані ці діти і хто їх учив, щоб усіх винних покарати. В СБУ відкрили кримінальне провадження щодо можливої підривної діяльності в монастирі “Голосіївська пустинь”.
Механіка перпакування сенсів:
- російська мова — це “слов’янська”,
- школа — це “сімейний клуб”,
- радянські підручники — це “класика”,
- російські фільми — це “хороші фільми”,
- а «русский мир» — це “виховання душі дитини”.
Висновок: «слов’янська мова» як пароль окупації
Ця історія не про релігію. Вона про технологію. Про те, як у воюючій країні можна роками тримати канал ворожого впливу — не силою, а перейменуванням. У цій війні Москві не завжди потрібна ракета. Іноді їй достатньо таблички в розкладі: “слов’янська мова” замість “російської”. Бо коли ворог отримує право на евфемізм, він отримує право на присутність. А коли отримує право на присутність — починає вимагати права на правила.
Підпільна школа в Голосіївській пустині — це не “інцидент”. Це інструкція, як легально вбудовувати «русский мир» у тканину українського життя: через “сімейні клуби”, “класиків”, “хороші фільми”, “виховання душі”. Діти, радянські підручники, російські пісні й кіно — це не ностальгія. Це прошивка лояльності. Тихої, несміливої на початку, але системної. Саме так створюються покоління, які з часом починають думати, що ворог — “не зовсім ворог”, а окупація — “складний компроміс”. І тоді фронт може вистояти, а тил — зрадити.
Далі — класика жанру: коли всередині країни працюють “агенти в рясах”, ззовні запускається друга хвиля — лобістська. На міжнародних майданчиках нам продають не факти про шпигунів і колаборантів, а сироп “утисків”. У цій схемі Україна має виглядати не жертвою агресії, а порушником прав. Мета проста: паралізувати державу моральним шантажем і змусити її соромитися захищатися.
Чому Московський патріархат де-факто досі не зупинений? Бо ми занадто довго дозволяли йому грати в “поза політикою”, коли він був частиною політики війни. Бо процедура повільна, а мережа швидка. Бо перепакування — це і є їхній щит: вони не говорять “Росія”, вони кажуть “слов’янське”; не говорять “пропаганда”, кажуть “духовність”; не говорять “мережа”, кажуть “громада”. Але суть не змінюється від нової наклейки. Змінюється лише наша здатність це назвати.
В Україні не може існувати інфраструктура, яка вчить дітей “поважати Росію” під час російських ударів по Києву. Не може існувати мережа, яка одночасно продукує “русский мир” у тилу й кричить “нас переслідують” на Заході. Це не церква як інститут віри — це церква як механізм впливу. А механізми впливу держави-агресора мають не обговорюватися, а демонтуватися.
І нарешті — головний тест на дорослість держави: чи здатні ми перестати боятися ряси як сакрального індульгенційного папірця. Бо якщо сьогодні ми ковтаємо “слов’янську мову”, завтра нам запропонують “слов’янську єдність”, післязавтра — “слов’янський мир”, а потім — “слов’янську адміністрацію”.
Окупація завжди починається не з танка. Вона починається з перейменування.
