Особисто в моєму босоногосу дитинстві, звук "ф" з'явився тільки в школі, а так все моє оточення цілком нормально застосовувало замість нього звуки "хв".
Ще мовознавець Юрій Шевельов зазначав, що звук "ф" — неприродний для української, запозичений. Хоча він присутній у говорах західної України -- наприклад слово "файна". Його входженню в нашу літературну мову опиралися найдовше, вживаючи замість нього звуки "хв", рідше — х або п. А Борис Грінченко в передмові до свого "Словника української мови", створеного переважно на основі мовлення колишньої Гетьманщини -- Лівобережної України, виданого 1909 року, писав: "Оскільки звук ф у більшості українського народу вимовляється як хв (перед голосною, окрім у) або х (перед приголосною і у), ми, укладаючи словник на літеру ф, помістили до нього лише ті слова, для яких у наших матеріалах не знайшлося дубліката з хв або х". Із хв Грінченко подає слова: хвабрика, хварба, хвиґура. Навіть Фастів якийсь час писали "Хвастів".
Освічені кола, у яких часто-густо розмовляли російською або польською — а в них звук ф "природний", — вважали вимову й написання через хв простацькою й уживали ф, це ж робили й ті, хто вивчив мову не через живе спілкування, а через друковане слово -- книжки та словники. Вони були свято переконані, що як пишеться так і читається.
У радянські часи це закріпилося, бо це був компроміс із діалектами західної України та добре вписувалося в процес зближення української мови з російською.
