Шестеро жертв, і розуміння, що буде більше. Дитя, хлопчик, шість рочків… Далі прочитала про майже втрачений Часів Яр і російську браваду з цього приводу.
А потім була Рада. Ті ж самі люди, які трохи більше тижня тому реготали на зауваження про катастрофу, до якої призведе їхнє голосування, сьогодні просто реготали. Без причини.
Питаю колегу, якому прямо все сказала ще тоді:
- Ну як тобі зараз? Які висновки?
- А мені пох - відповідає він.
Люди, які тоді тиснули кнопки ЗА, сьогодні виходили на трибуну і доповідали законопроєкт, які скасовує їхнє ж голосування, тільки після скандалу світового рівня. І якось без жодних моральних сумнівів.
Давид Арахамія фоткається з табличкою «Ми з народом». Хтось бігає по залі, хтось бʼється, хтось тикає фак у вигляді середнього пальця…
А потім всі пишуть радісні пости - Проголосували. Перемогли. Ми всі переможці.
Це роблять люди, які тиждень тому самі організовували попереднє голосування.
… Брехня, цинізм, бажання врятувати свої задниці на золотих унітазах і повна відірваність від реалій, в яких живе країна.
Від солдатів, яких в деяких підрозділах лишилось по 10% складу. Від командирів, яким просто нічим воювати, бо всі поставки забирають свої «політично пригодовані» частини і взагалі відсоток поставленої зброй критично низький. Від мешканців Сум, Запоріжжя і Харкова, до яких прилітають КАБи. Від мешканців всіх решти міст, в тому числі. Києва, в яких такі не зʼявилося на четвертому році війни облаштованих укриттів, де могли б бодай спати діти…
Ловлю себе на думці, що раніше, до великої війни, українці сприймали політику як шоу. Політичну перспективу мав той, хто добре виступав у Шустера і з трибуни Ради. Тоді чекали на артистизм і емоційну видовищність. Може тому, професійним акторам і не знайшлося конкурентів.
Але зараз… після стількох сліз і втрат… Шоу виглядає якось надто паскудно. І дуже недоречно.
І так, я вкотре пересвідчилася: цей парламент давно вичерпав сам себе.
Даруйте вже за емоційність посту...
