Виходячи з аналізу політики КНР, а також позицій їх аналітичних центрів, і розуміння геополітичних стратегій Піднебесної, вважаю, що Китай бачить Європу не як єдиний політичний суб’єкт, а як сукупність держав із різним рівнем економічної ваги, стратегічної культури та залежності від зовнішніх центрів сили.
Це зафіксовано не в риториці, а в практиці: у форматах співпраці, структурі інвестицій, торговельних дисбалансах і дипломатичних інструментах, які Пекін застосовує з початку 2010-х років.
Фактична основа підходу КНР – сегментація ЄС.
Німеччина, Франція та Італія для Китаю є промислово-технологічним ядром.
Саме з ними Китай схоже планує вибудовувати найбільші торговельні обсяги: Німеччина стабільно входить у топ партнерів Китаю в Європі. Китайські інвестиції тут зосереджені переважно не у інфраструктурі, а на доступі до технологій, ланцюгів доданої вартості та промислової кооперації.
Країни Південної та Центрально-Східної Європи розглядаються Китаєм інакше. Формат «17+1» (ініціатива Китаю від 2012 року) був створений не як економічно ефективний інструмент, а як політичний канал впливу на внутрішні дискусії в ЄС.
Обіцяні масштабні китайські інвестиції в регіоні здебільшого не були реалізовані, але сам формат використовувався Пекіном як доказ можливості обходу брюссельського консенсусу через роботу з окремими столицями.
Північна Європа та країни Балтії для Китаю є проблемними. Саме тут найжорсткіше ставлення до КНР у питаннях прав людини, Тайваню та безпеки.
Литовський кейс 2021–2023 років, включно з торговельним тиском з боку Китаю, став для Пекіна сигналом, що частина ЄС готова платити економічну ціну за політичну позицію.
Після цього Китай фактично знизив пріоритет регіону в своїй європейській політиці.
Роль рф у китайському баченні Європи – інструментальна. Росія для КНР не є партнером рівня ЄС чи США, але є корисним фактором стратегічного тиску. москва створює для Європи постійну безпекову нестабільність, яка змушує ЄС концентрувати ресурси на стримуванні, а не на глобальній конкуренції з Китаєм.
Енергетична залежність Європи від росії до 2022 року об’єктивно працювала також в інтересах Пекіна, знижуючи стратегічну автономію ЄС. Той випадок, коли путін думав, що переслідує свої цілі, а Китай використовував росію ширше.
Після повномасштабного вторгнення росії в Україну Китай не дистанціювався від москви, а перетворив рф на свій сировинний придаток.
Конкуренція Китаю зі США за Європу має чітку практичну форму. США діють через безпеку, НАТО, військові гарантії та політичну солідарність. Хоча працювати з окремими столицями нинішній адміністрації Білого Дому також схоже вигідніше, ніж з ЄС.
Китай діє через торгівлю, інвестиції, інфраструктуру та бізнес-лобі. Саме після посилення трансатлантичної координації у 2022–2024 роках ЄС почав говорити про «de-risking», а не «decoupling» від Китаю – що є компромісною формулою, вигіднішою Пекіну, ніж американський підхід.
Через 20 років у китайській логіці Європа має залишатися економічно значущою, але політично фрагментованою. Розвал ЄС може бути вигідним. Але Європа у баченні Пекіну не має стати слабкою, а лише повільною. Не ворожою, а обережною. Саме така Європа дозволяє Китаю балансувати між США та ЄС, використовуючи різницю інтересів між європейськими країнами. І всі дії Пекіна щодо Європи за останні 10–15 років цю логіку лише підтверджують.
Окремі країни мають стати залежними від китайських грошей. Африканський підхід дуже бажаний до них, коли політичні еліти залежні від інвестицій і є більш прокитайськими, ніж прозахідними. І, знову ж таки, росія як елемент тиску виконуватиме і далі цю роль, як сировинний придаток Пекіна.
