"Берлінська заява не означає близького завершення війни" - Єгор Голівець

Зустріч європейських лідерів у Берліні 15 грудня 2025 року варто сприймати не як крок до швидкого завершення війни, а як спробу Заходу зафіксувати рамки подальшого тиску на Росію. Попри стримано-оптимістичний тон спільної заяви, її зміст радше свідчить про підвищення вимог, а не про досягнення компромісу.

Ключовим елементом документа стала фіксація принципів, які Москва послідовно вважала неприйнятними. Йдеться, зокрема, про ідею багатонаціональної військової присутності на території України для контролю повітряного простору та кордонів, а також про збереження значної чисельності українських сил оборони у мирний період. У практичному вимірі це означає відмову Заходу від будь-яких форм обмеження української оборонної спроможності після припинення бойових дій.

 Очікувати, що Росія добровільно погодиться на таку модель, не доводиться. Для Кремля це означало б визнання стратегічної поразки. Єдиний варіант, за якого Москва може піти на поступки, якщо альтернативні наслідки виглядатимуть для неї значно гіршими. Саме тому берлінська заява виглядає як публічна частина ширшого підходу, де дипломатичні формулювання доповнюються закритими попередженнями про економічні та військові наслідки у разі відмови.

Для Дональда Трампа ця конфігурація є ризикованою. Якщо Росія відкине запропоновані умови і продовжить війну, американський президент опиниться в ситуації, де його спроба домовленостей не дала результату. У такому разі Вашингтону доведеться або посилювати тиск, або фактично визнавати обмеженість власного впливу.

Парадоксально, але саме ця логіка частково працює на користь України. Відмова Москви від компромісу автоматично перекладає відповідальність за зрив домовленостей на Росію і зберігає підтримку Києва з боку партнерів. Україна в цій конфігурації не виглядає стороною, що блокує процес.

Позиція преЗЕдентна в цій ситуації залишається обережною. Українська влада не відкидає переговори і не вступає у відкриту конфронтацію з американською ініціативою, але водночас уникає формулювань, які можна трактувати як готовність до односторонніх поступок. Згадка про необхідність консультацій із суспільством у разі складних рішень є інструментом легітимації, а не спробою затягування процесу.

Окремо варто зупинитися на темі НАТО. Навіть якщо в гіпотетичному тексті майбутньої угоди з’явиться формула про «відмову від членства», її практична реалізація виглядає вкрай складною. Відносини України з Альянсом базуються не лише на внутрішньому законодавстві, а й на рішеннях самітів НАТО, зокрема Бухарестського саміту 2008 року. Їхній перегляд вимагав би одностайної згоди всіх держав-членів і тривалих внутрішніх процедур.

Крім того, питання членства в НАТО напряму пов’язане з системою гарантій безпеки після завершення війни. Досвід інших регіональних конфліктів показує, що припинення бойових дій без чітких гарантій не забезпечує стабільності. Чим слабші гарантії, тим більших ресурсів потребує утримання власної оборони. З цього погляду інтеграція в систему колективної безпеки залишається для партнерів менш затратним варіантом, ніж постійна підтримка окремої країни поза нею.

Заяви про гарантії «аналогічні статті 5» без членства виглядають радше предметом переговорів, ніж готовим механізмом. Без повного набору зобов’язань, передбачених міжнародними договорами, такі формули залишаються політичними обіцянками, а не юридично зобов’язуючими інструментами. Альтернативою могла б бути лише повноцінна двостороння угода зі США, ратифікована Конгресом і так само передбачаюча взаємні зобов’язання. Усі інші варіанти несуть ризик повторення попередніх помилок.

У підсумку, берлінська заява не означає близького завершення війни. Вона радше фіксує спробу Заходу сформувати нову модель безпеки в Європі, де Україна відіграватиме центральну роль. Чи погодиться з цим Росія - відкрите питання. Але незалежно від результату переговорів, стає очевидно: ключові рішення щодо майбутнього безпеки в регіоні ухвалюються вже зараз, і Україна в цих процесах є не об’єктом, а необхідним учасником