"Якщо хочете дізнатися правду – спитайте переможених" - Павло Казарін

Існує теорія “упередження виживання”. Її ідея полягає в тому, що не можна робити висновки на підставі досвіду переможців. Якщо хочете дізнатися правду – спитайте переможених.

Наприклад, ми судимо про доброту дельфінів, спираючись на досвід тих людей, яких ці тварини врятували від утоплення, виштовхавши до берега. І не враховуємо досвід тих, кого дельфіни штовхали у зворотній бік.

Ця ж таки теорія працює у взаєминах українців з державою.

Для ілюстрації: у російському колективному несвідомому “влада” і “держава” – нероздільні. Вони – плоть від плоті одна одної, й подібні до змії, що кусає свій хвіст. А тому зміна влади для російського обивателя співмірна з атакою на державу.

У Росії голосування за чинного президента – це голосування за державний статус-кво. Це голосування за державний устрій та депозитну ставку, за прапор та інфраструктуру. Будь-яка пропозиція щось змінити лякає російського обивателя. Тому що в його уявленні почати можуть з ревізії корупційних схем, а закінчити – переглядом ядерного статусу.

Травма 1991-го настільки велика, що в Росії сама ідея “перемін” виявилася дискредитована. І Владімір Путін у цьому сенсі – втілення саме тієї “стабільності”, яка дозволяє ховатися від відповідальності. Не треба нічого змінювати. Не треба нічого переробляти. “Їм видніше”.

А в Україні все рівно навпаки. У вітчизняному несвідомому “влада” і “державність” розведені на різні краї спектру. І для українського обивателя немає нічого крамольнішого, ніж заклики “не розхитувати човен”.

Саме рішучість іти до останнього уможливила Майдан. Владний заклик “астанавіцца” жодним чином не вплинув на події. Тому що для обивателя ідея повалення “влади” не містила жодного зв’язку з можливою загрозою для державності. Зрештою вулиця перемогла. Втім, заради справедливості варто зазначити, що українські інститути – попри всю їхню слабкість та аморфність – теж вистояли.

В результаті обидва Майдани створили в нас той таки ефект “упередження виживання”. Нам здається, що будь-яке внутрішньополітичне протистояння не призведе до краху державності. Ми звикли, що будь-які потрясіння не загрожують хаосом. Досвід столітньої давнини занадто далеко – і ми навіть не намагаємося робити з нього якісь висновки. А тому не відчуваємо меж припустимого в битві за “світле майбутнє”.

Український обиватель переконаний, що у боротьбі з владою усі засоби придатні. Включно з тими, що загрожують самому тілу української державності. А тому в боротьбі з президентом під ударом опиняється й інститут президентства. У боротьбі з парламентом – інститут парламенту. І далі за списком.

Україна любить протиставляти себе Росії. Зокрема – у готовності змінювати реальність, без огляду на витрати. Якщо вже в них – тотальний застій, то у нас – тотальна вольниця. Ми надто захопилися крайнощами, забувши про те, що правильна модель – це не обов’язково та, що на протилежному полюсі від російської.

Ті країни, до яких Україна прагне уподібнитися, давно затямили, що влада й держава – розведені. І тому зміна першої не обертається загрозами для другої. Водночас, на відміну від нас, у битві за владу вони не готові ставити під удар інститути. Просто тому, що ці інститути – попри всю їхню недосконалість – просто не мають альтернатив.

Нам здається, що в нашій боротьбі за майбутнє ми ризикуємо тільки недоліками. Що переваги відносно комфортного побуту – це константа, яка нікуди не подінеться. Що вода не перестане текти з крану, потяги так само їздитимуть, а товари з магазинів не зникнуть. І забуваємо про те, що все це можливо лише тому, що інституційна Україна й далі існує.

Мемуари столітньої давнини витвережують. Те, на що перетворюється країна без держави – це Сомалі. Коли зброя слугує за соціальний ліфт, а єдиний можливий інститут – це інститут насильства.

В одному з фантастичних романів пілотам літака було заборонено грати в симулятори. Тому що симулятор дарував ілюзію, буцімто будь-яку помилку можна переграти. Варто лишень повернутися до останнього збереженого моменту. Іноді здається, що ми повірили у свою здатність переграти будь-яку помилку.

У цьому сенсі ми схожі на людей, які розбирають бойові снаряди на металобрухт. “Тридцять років так робимо, і нічого”. Проблема тільки в тому, що в разі помилки – про неї просто не буде кому розповісти.