Вербування іноземців до лав російських збройних формувань давно вийшло за межі поодиноких епізодів і тимчасових рішень. Для Кремля це стало системною державною політикою, вибудуваною як багаторівнева й географічно розгалужена стратегія ведення війни проти України. Її ключові цілі – компенсація колосальних людських втрат, уникнення нових хвиль внутрішньо непопулярної мобілізації, зниження соціального напруження всередині РФ та збереження наступального потенціалу в умовах затяжного конфлікту. У цій логіці вербування іноземних найманців перестає бути допоміжним інструментом і перетворюється на один із центральних механізмів підтримання боєздатності російської армії. Іранський кейс – лише один з елементів значно ширшої транснаціональної мережі, яка охоплює країни Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки та навіть окремі держави Європейського Союзу, використовуючи соціальну вразливість, економічні кризи й правову невизначеність як ресурс для війни.
Іран
Поява в іранських містах листівок із пропозицією служби в ЗС РФ за $20 тис. «підйомних» і близько $2 тис. щомісячно свідчить про перехід Росії до децентралізованої та напівпідпільної моделі вербування, що поєднує офлайн-агітацію та цифрову координацію.
Ключові риси іранського кейсу:
Цифровий компонент: багатомовні Telegram-канали, створені наприкінці 2025 року.
Прихована координація: підтверджена участь російської сторони на місці, попри офіційні заперечення.
Соціально-економічна ставка: використання безробіття, санкційного тиску та загальної економічної нестабільності.
Вразливі групи: активне залучення афганських біженців, позбавлених правового й соціального захисту.
За оцінками українських спецслужб, РФ застосовує подібні схеми щонайменше у 128 країнах, залучаючи десятки тисяч іноземців через обман, фінансову залежність або тиск.
Центральна Азія
Країни Центральної Азії – Таджикистан, Узбекистан і Киргизстан – залишаються одним із наймасовіших джерел людського ресурсу для російської війни проти України. Основною ціллю є трудові мігранти в РФ, яких вербують під загрозою депортації, шантажують міграційним статусом або спокушають обіцянками швидкого громадянства та легалізації. Реальний характер служби системно приховується: людям пропонують нібито «охорону об’єктів», після чого відправляють безпосередньо на фронт. Наслідком стали тисячі зафіксованих загиблих, часто в умовах прямого примусу. Попри формальні заборони участі у війні, держави походження фактично не спроможні захистити своїх громадян.
Південна та Південно-Східна Азія
Схожі вербувальні практики Росія застосовує і в Південній та Південно-Східній Азії, насамперед у Непалі, а також в Індії та Шрі-Ланці. Там громадян залучають через туристичні або робочі візи та фіктивні контракти на «небойові спеціальності». На практиці ж після прибуття до РФ їх примусово включають до бойових підрозділів.
Наслідки:
десятки загиблих непальців;
офіційні протести уряду Непалу;
дипломатичні скандали та вимоги повернення тіл.
У всіх цих випадках ключовим інструментом залишається обман і правова беззахисність, які перетворюють мігрантів на витратний матеріал для ведення війни.
Африка
Африканський континент залишається одним із ключових резервуарів людського ресурсу для війни РФ проти України. Після формального згортання бренду ПВК «Вагнер» вербування не припинилося, а лише змінило форму – перейшовши під прямий або опосередкований контроль МО РФ та ГРУ.
Ключові країни вербування:
Центральноафриканська Республіка
Малі
Судан
Лівія
Демократична Республіка Конго
Основні механізми:
залучення молодих чоловіків без стабільного доходу;
обіцянки швидких виплат, навчання або «служби без ризику»;
використання нових і колишніх проксі-структур замість ПВК «Вагнер»;
активна антиколоніальна риторика та пропаганда проти Заходу.
Реальна роль найманців:
участь у найнебезпечніших штурмових операціях;
використання як «витратного ресурсу» з мінімальними шансами на виживання;
відсутність розуміння реального характеру війни проти України.
У підсумку Африка для Кремля – це не партнерський напрям, а джерело дешевої та максимально вразливої піхоти, замасковане під риторику «солідарності» й боротьби з Заходом.
Близький Схід
На Близькому Сході ключову роль відіграють Сирія та Іран. Сирійців вербують ще з 2022 року через структури, пов’язані з режимом Асада, обіцяючи зарплати, недосяжні в умовах зруйнованої економіки. На практиці їх використовують як штурмові підрозділи з високим рівнем втрат. Іранський напрям демонструє новий етап цієї стратегії: замість міждержавних домовленостей Кремль переходить до індивідуального, напівпідпільного вербування, роблячи ставку на соціально маргіналізовані та економічно вразливі групи. Паралельно в Центральній Азії цільовою аудиторією стають трудові мігранти з Узбекистану, Таджикистану та Киргизстану. Тут ключовими інструментами є тиск через міграційний статус, погрози депортації та обіцянки громадянства або «амністії». Фактично йдеться про примусову мобілізацію, замасковану під добровільний контракт, що перетворює мігрантів на один із найуразливіших і найбільш експлуатованих ресурсів війни.
Латинська Америка
У Кубі було викрито мережі вербування під прикриттям російських «робочих контрактів», що спричинило дипломатичний скандал після втручання кубинського уряду. Завербовані особи публічно заявляли, що не усвідомлювали реального призначення поїздки, не підписували контрактів на участь у війні та опинилися на фронті без підготовки. Ці схеми спиралися на соціальну вразливість населення й давні зв’язки між режимами. Паралельно Росія активізує інформаційну та розвідувальну діяльність у Мексиці, формуючи сприятливе середовище для майбутніх вербувальних операцій. Йдеться про використання мігрантських маршрутів, діаспор, кримінальних посередників і псевдоприватних структур, де пропаганда, рекрутинг і розвідка діють як єдиний комплекс. У ширшому регіональному контексті до цієї зони ризику також належить Венесуела, де поєднання економічної кризи та політичної ізоляції створює додаткові можливості для подібних схем.
Європа
Навіть у країнах Європейського Союзу Росія застосовує точкові та приховані схеми вербування, орієнтовані не на масовість, а на ідеологічну або соціальну вразливість окремих груп. Йдеться насамперед про залучення радикалів, ультраправих та відкрито проросійських активістів, яких мобілізують під прикриттям «добровольчої участі». Ключову роль відіграють псевдодобровольчі формування та неформальні мережі, що дозволяють обходити національне законодавство й мінімізувати увагу правоохоронних органів. Окремою категорією є громадяни з подвійним громадянством, для яких участь у війні подається як «особистий вибір» або «ідеологічна солідарність», але фактично слугує ще одним каналом поповнення російських бойових підрозділів.
Глобальне вербування іноземців – не побічний ефект, а усвідомлена стратегія Росії у війні проти України. Усі зафіксовані кейси складаються в єдину модель.
Ключові цілі Кремля:
Зниження внутрішньої напруги – менше втрат серед громадян РФ, менше ризиків нової мобілізації.
Приховування реальних втрат – іноземні загиблі не створюють політичних проблем у Москві.
Війна на виснаження – постійне “дешеве” поповнення фронту.
Експлуатація бідності – робота з країнами, які мають кризу, безробіття та слабкого захисту громадян.
Гібридні методи – поєднання пропаганди, обману, фінансового тиску й правової невизначеності.
Розширення впливу – рекрутинг як прикриття для розвідмереж і політичного проникнення.
Практичний ефект:
Іноземні найманці використовуються в найнебезпечніших операціях і тому самі військові частини РФ зберігають боєздатність, і можна говорити всередині країни про те, що «Потерь нет», хоча фактично вони є, але іноземним «ресурсом».
Тому Росія фактично перетворила війну на експортну модель, де життя іноземців – ресурс значно дешевший, ніж соціальна стабільність і політична лояльність усередині самої РФ. Фактично Кремль будує транснаціональну армію відчаю, де головною валютою є не ідеологія, а бідність – і саме це робить цю стратегію особливо цинічною та небезпечною для міжнародної безпеки.
Секція “Дельта” групи “Інформаційний Спротив”
