Уперше опубліковано: 18.02.2021
Сьогодні виповнюється сім років подіям, які так і не отримали ні повного розслідування, ні оцінки, а тому – важко зробити й остаточні висновки з того, що тоді сталося. За родом своєї діяльності мені потім довелося вислухати кілька історій, частина з яких були з «других рук» і тому вони не можуть бути цілком достовірними, але все ж таки схиляюся до того, що так воно приблизно і було.
Власне кажучи, саме до сьогоднішньої дати ці розповіді прив’язуються лише у плані інтенсивності подій, а щось подібне відбувалося і трохи раніше. Напевно, вже ні для кого не таємниця, що на базі «Беркуту» неподалік Центрального автовокзалу, в боксах гаража, було влаштовано пристрої для тортур. Про них розповідали ще до Майдану ті, хто побував там як пацієнти. Там були звичні, і навіть можна сказати – класичні інструменти катів на кшталт «лома», але там також використовували електричний струм для впливу на затриманих.
Словом, репертуар там був досить широкий, і немає сенсу про це розповідати докладно, а варто відзначити лише одну деталь. Декілька разів доводилося чути про те, що в деяких випадках тортури застосовувалися не стільки для того, щоб вибити якісь свідчення чи визнання, а іноді – від любові до мистецтва. Деякі бійці цієї організації явно насолоджувалися можливістю катувати, і якби в нас було узаконено інквізицію чи страти, то вони знайшли б себе в ролі катів.
Ба більше, якось довелося чути про той жаль, який висловлювали кати в тому плані, що не можуть розвернутися на повну програму. Йшлося про те, що затриманого треба буде везти на ІТТ чи СІЗО, де могли виникнути проблеми із «прийманням» затриманого зі слідами тортур. Точніше, з ІТТ проблеми могли виникнути в разі важких каліцтв, а от у СІЗО, яке вже вийшло із системи МВС, могли зробити нерви і просто через гематоми чи щось подібне. Словом, катам доводилося дотримуватися певних технологій і гальмувати свої бажання.
А ось коли справа пішла до фінішу Майдану, їм уже не надто й треба було скромничати, і робота катів кипіла там із набагато більшим розмахом. Причому буквально за кілометр від цього місця є крематорій старого цвинтаря, і в принципі можна було зіграти за правилами товариша Сталіна: «Немає людини – немає і проблем». Тут ми маємо лише розповіді місцевих жителів, які тоді помічали роботу крематорію ночами.
Ну, а все це розповідається до того, щоб розуміти, що найогидніші речі беркути творили не на Майдані, а далеко від нього і над тими, кого їм вдалося захопити на Майдані. Напевно, ця коротка замальовка дає уявлення про те, що ці діячі не мали особливої рефлексії не просто перед невмотивованим насильством, а й перед тортурами, які коїли або вони самі, або їхні товариші по службі, що інші могли спостерігати особисто. Власне, це тепер знають у москві та Мінську, де ці фахівці показали себе в роботі.
Так от, ці діячі все ж таки впали в рефлексію, коли до Києва завезли тітушок із Харкова, Донецька та деяких інших місць. Місцем збору для них був Маріїнський парк, а жили вони в будинках відпочинку в передмістях столиці, звідки їх на «вахту» привозили до центру міста численні автобуси, що стояли на Лесі, Старонаводницькій, Парковій і так далі.
І ось у ці дні сім років тому до рук цих тітушок потрапила невідома кількість майданівців, яких потягли на розправу до Маріїнського парку. Загалом те, що там коїлося, таки змусило рефлексувати беркутів. І це саме коїлося вже пізніше, на війні в Донецькій та Луганській областях. Ексгенпрокурор Луценко якось обіцяв оприлюднити ці речі, але так і не наважився, а без цього – не буде повного розуміння того, що ми зараз згадуємо.
PS. Втім, у всіх є свої спогади саме про ті події, і якщо хтось хоче цим поділитися – пишіть на редакційну пошту, увечері все це опублікуємо.
