Здавалося б, людина віддала своєму університету понад тридцять років життя. «Юний орел», хоч би як хто до цього образу не ставився, дійсно став цілою епохою. Але українська реальність не має сентиментів. Замість спокійної пенсії та почесних дифірамбів, на старість у двері стукають слідчі СБУ, Нацполіції та прокурори з ухвалами на обшук.
Суть новини вдаряє своїм примітивізмом і масштабом одночасно. 760 мільйонів гривень збитків. Саме на таку суму, за версією слідства, державу роками «доїло» керівництво Київського національного університету культури і мистецтв.
Схема — класична гоголівщина «Мертві душі». Керівництво вишу систематично малювало для Міністерства освіти завищені списки студентів, а держава покірно, транш за траншем, оплачувала навчання привидів. Тепер за статтею 191 ККУ (привласнення та розтрата майна) Михайлу Поплавському та іншим фігурантам «світить» до 12 років за ґратами з повною конфіскацією майна.
760 мільйонів гривень — це промислові масштаби викачування бюджету. Нам зараз намагаються продати історію про героїчне викриття махінацій. Але давайте без ілюзій: ви серйозно вірите, що ця чорна діра працювала десятиліттями, а цілі покоління міністрів освіти, аудиторів, інспекторів та казначеїв нічого не помічали? Не бачили розбіжностей у реєстрах? Не знали, що фінансують повітря?
Знали абсолютно всі. Цей конвеєр працював безперебійно саме тому, що був частиною великого державного лицемірства. Це був негласний консенсус: система заплющує очі на «привидів» в аудиторіях, поки фінансові потоки правильно розподіляються по кабінетах. Ми ж усі чудово пам'ятаємо ці нескінченні хороводи навколо «співаючого ректора», цей культ юних тіл і сальні жарти, від яких тхнуло дешевим кабаком з 90-х. Десятиліттями країна мовчки спостерігала за цим елітним борделем під вивіскою національного університету. Скільки тих студенток пройшло через його кабінет і побувало на тому самому столі в обмін на заліки, лояльність чи примарний шанс потрусити сідницями в масовці чергового крінжового кліпу? Це був абсолютний секрет Полішинеля: всі знали про домагання, про атмосферу хтивого феодалізму, де дівчата розглядалися виключно як м'ясо для обслуговування ректорського его та лібідо. Але система мовчала. Бо поки бюджетні мільйони текли правильними руслами в потрібні кабінети, нікого нагорі абсолютно не хвилювало, кого там і в яких позах розбещують у ректорській приймальні.
Але в лютому 2026 року в ексректора банально закінчився контракт. Зникла посада — впала адміністративна броня. І державна машина, яка десятиліттями годувалася з цієї ж схеми, раптом «прозріла» і прийшла з обшуками. Це не торжество правосуддя. Це класична показова розправа над тим, хто втратив статус і перестав бути частиною номенклатурного механізму. Системи не змінюються — вони просто списують відпрацьований матеріал, роблячи з людини на старості років головного цапа-відбувайла за гріхи, які кришували всім міністерством.
