Ні, це не спогад, не фото з архівів сімейного альбому, не фото з архівів однокласників чи родичів. Це взагалі не про минуле. Це про сучасність.
Це фото сьогодення, а саме фото сучасного весілля з російського Підмосков'я. На Донбасі та й в Україні вже існував інший світ, а ось росія ще жила в старому. 2006-2008 рік Донбас виглядав елегантно, стримано, від моди 90-х відхрещувалися зі страшною силою. Але дивишся й як в срср повернувся чи у 90-ті- моторошно.
Країна, яка просто застигла у часі, люди, які просто не вміють ні радіти, ні кохати, ні поважати себе,- звісно це росія. Її впізнаєш по фото, запаху й навіть по перекошеним обличчям людей з пустими очима.
Здавалося б, росія країна нафтодоларів, алмазів, газу, бензину. Тисячі корисних копалин, мільйони можливостей...
За усі роки незалежності росії від інших ненависних їй республік, -нагадаю, росія стала незалежною, прийняла Декларацію про державний суверенітет й заявила про вихід з срср, - росія не побудувала нічого нового, просто доексплуатувала те, що було, не вклала гроші у людей, їх побут, щастя, не дала жодної копійки у вигляді акцій від прибутку з користування корисними копалинами.
Не намагайтесь перекрити мої слова оцим "в нас же цього теж не має, а корисні копалини є". Не має. Шкода. Мало б бути. Але ми країна пост-радянського виховання, ми абсолютна калька срср тільки у вишиванці. Ми не пішли своїм шляхом де Україна мала б стати Меккою для українців, ми залишилися жити в пострадянському мисленні, моралі, психології, ментальності.
Ми не пройшли шлях декомунізації (не плутати зі зміненням назв) суспільства та людини. Ми створили симулякр декомунизації, її ілюзію, залишивши недоторканими саме фундаментальні устої радянщини не тільки в самій людині, а й в структурі управління та в ментальності розвитку країни.
За роки Незалежності ми ось тільки зараз здобуваємо ту саму Незалежність, а доти були просто колонія росії. Метальна, економічна, фізична, духовна, релігійна, й навіть літературна й історична колонія. Бо, пам'ятники Пушкіну, бо "одна история, один народ, один язык, одна вера, один Бог".
Бо нам кров з носа, але потрібні одна партія, одна віра, лідер суспільної думки, лідер нації, батько нації.
Ми не готові до особистої відповідальності, мислення, рішення, нам треба батько нації та лідер думки, який за нас озвучить цю саму думку, чи поведе нас у світле майбутнє й прийме за нас рішення.
Ми зростили корупцію, як на росії. Хайп на фото вбитих, заробітки на емпатіях, розкрадання військових постачань, депутати-мільйонери під час війни, волонтери без звітності з апгрейдом будинків, авто, зовнішності, нарід що зневажає військових, бо ж "в ЗСУ заробляють, а чому маю я воювати, ми вас туди не посилали, не це моя війна". Народ несе сміття у ліс та кошенят сусіду під паркан. Ми ненавидимо успішних й розумних. Ох, скільки разів мені дорікали "ти шо сама вумна". Ми радіємо знищеним українським підприємствам. Ми маємо стільки схожого з росіїю та срср, що інколи стає страшно, бо ми не помічаємо цієї схожості, бо намагаємося удавати, що її не має: ні булінгу в школах, ні насилля та приниження в суспільстві тих, хто не такий, як хоче те саме суспільство чи лідер, ні педофілії, ні розбещення в сім'ях, ні насилля над жінкою, ні знущання над тваринами, ні антисемітизму, ні ненависті до ЛГБТ, ні гомофобії...
Це перелік радянськості та російськості такий великий, що, так, страшно. Страшно, бо він не скорочується. Й те, що зараз кожен з читачів збудився "як це ми, я не такий", це каже лише про те, що багато людей не поєднують себе з країною та суспільством, а більшість суспільства, критична більшість, це вже й є те узагальнене "ми", бо саме більшість веде нас до життя, що зафіксовано на цьому фото.
Ми ховаємося під маскою " в нас такого немає" та "я не такий", щоб хоч якось втримати ту невеличку ілюзію іншості, хоча, насправді, у більшості люди просто не готові ні працювати над собою, ні покращувати суспільство, ні воювати проти цих проявів, не витрачати зайвих сил та часу, щоб змінити себе чи світ навколо себе, бо це "сізіфова праця".
Невже ми хочемо виглядати так, як люди на фото? Жити в таких будинках, носити такий одяг? Жити в країні де усі однаково бідні, нещасливі, зламані? Жити мрією про "колись", а не бути щасливими зараз? Чи готові ми декомунізувати себе, особисто себе?
Це фото набагато більше, ніж фіксація людей. Це те, що хоче нас зробити своєю подобою. Це те, від чого ми маємо бігти або ми маємо це знищити, бо воно знищить нас.
В ОРДЛО критична більшість людей мріяли повернутися назад в срср, пожити по-російські, тобто жити ось так, як на фото. Й знаєте, в ОРДЛО вийшло. В них там тепер ось такі злі обличчя, обшарпані будинки, й ось такий одяг, не то 90-ті, не то секонод, не то 70-ті. А знаєте чому? Бо людина вихована в гетто ніколи не побудує нічого окрім гетто! -цей закон життя я зрозуміла в 2014-му році, там на Донбасі, стоячи серед розлюченої юрби, яка з перекошеними обличчями горлала "назад в ссср".
Дорогу туди в їх "назад" вони проклали кістками своїх сусідів, родичів, знайомих та не знайомих, яких вбивали через заздрість, писали доноси, коли не могли вбити самі. Дорогу туди в їх "назад" вони вислали кістками тих, хто був свідомий (ох, як їх дратувало це слово), хто був українцем. Але що дало їм це повернення? -усе, усе, що було в срср. Зашарпані будинки, хамство, деградацію, відсутність цивілізованої охорони здоров'я, відсутність прав, свобод, страх, приниження, постійний дефіцит чогось, черги, крики, сміття, пияток, війну!
Непокаране зло срср досі тримає нас у заручниках. А люди з гетто у розумі знову намагаються побудувати собі гетто
