21 квітня 2019 року українці востаннє напряму обирали президента. Того дня вони не просто проголосували за Володимира Зеленського. Вони скористалися базовим правом республіки — правом змінити верховну політичну владу бюлетенем. ЦВК офіційно встановила результат: 73,22% за Зеленського, 13 541 528 голосів. Це був один із найсильніших персональних мандатів у новітній українській історії.
Юридична безперервність — це не те саме, що демократична легітимність. Закон може захищати державу від хаосу, але той самий закон може стати щитом для влади, яка звикає жити без оновлення мандата. Воєнний стан може бути необхідним інструментом оборони. Але якщо його кожне продовження автоматично продовжує і політичний комфорт Банкової, тоді ми маємо вже не тільки оборонний режим. Ми маємо режим відкладеної демократії. Влада, яка не може бути переобрана, повинна бути обмеженішою, скромнішою, підконтрольнішою. А в Україні вийшло навпаки: що довше немає виборів, то сильнішою стає тіньова вертикаль Офісу президента.
Саме тому сьома річниця його політичної перемоги — не дата тріумфу. Це дата рахунку. Це день, коли треба не аплодувати “лідеру воєнного часу”, а перечитати кандидата 2019 року і поставити просте питання: що залишилося від того морального контракту?
Відповідь неприємна: нічого…
Зеленський — не просто президент, який не виконав частину програми. Це було б банально. Кожен політик щось не виконує. Зеленський гірший: він продав українцям моральну відмінність, а потім користувався всіма перевагами старої системи, тільки в новій упаковці. Він обіцяв один термін — і почав думати про другий. Обіцяв не торгувати країною — і перетворив владу на головний товар Банкової. Обіцяв народовладдя — і привів країну до режиму шаману з племенем. Обіцяв втратити посаду заради миру — і залишився з посадою без миру. Обіцяв “саджати” — але саджає патріотів, ідейних, незгодних, антикорупціонерів. Обіцяв рівність перед законом - але підрівняв одних над іншими, забиваючи цвях розколу між людьми.
Це не просто невиконана програма.
Це політичне шахрайство історичного масштабу: продати народові образ чесного тимчасового слуги — і перетворитися на пересидента. Це президент, який формально ще має право сидіти, але вже давно не має морального. Це влада, яка вже не проходить через урну (хотів написати «а тільки вже через смітник»), а проходить через чергове голосування за продовження воєнного стану. 14 січня 2026 року Верховна Рада знову підтримала продовження воєнного стану ще на 90 днів — із 3 лютого 2026 року.
Замість висновків
Сім років тому українці востаннє обрали президента. Сьогодні Володимир Зеленський тримається не на живому голосуванні, а на режимі винятку, режимі останнього зціпленого терпіння у боротьбі за власне виживання українського народу. Це ще не диктатура в завершеній формі. Але це вже рух у її напрямку: коли демократія не скасовується, а відкладається; коли вибори не забороняються назавжди, а постійно переносяться; коли народ не позбавляють права голосу формально, але щоразу пояснюють, чому зараз він має мовчати. Він сидить на воєнному продовженні, на страху хаосу, на відкладених виборах, на тіньовій вертикалі Офісу і на уламках власних цитат.
І якщо Зеленський не хоче увійти в історію як пересидент-диктатор, вихід для нього один: не чіплятися за максимальну владу, а демонтувати власну політичну монополію. Уряд національного порятунку. Реальна суб’єктність Верховної Ради. Повернення Кабміну ролі виконавчого центру. Обмеження Офісу президента. Публічна дорожня карта післявоєнних виборів. І чесне визнання: продовжений мандат — це не перемога влади над часом, а аварійний режим, за який влада має щодня звітувати.
