У Верховній Раді зареєстровано законопроєкт №15260 — доволі сухий за назвою документ про зміни до КУпАП, Цивільного процесуального кодексу та інших актів щодо “удосконалення заходів з виявлення необґрунтованих активів та збору доказів їх необґрунтованості”. На офіційній картці Ради він датований 19 травня 2026 року і вже направлений на розгляд профільного комітету; серед комітетів, залучених до опрацювання, є правоохоронний, правовий, фінансовий, антикорупційний і цифровий. За викладом SUD.UA, суть проєкту — розширити роль Національної поліції у справах про необґрунтовані активи: надати їй повноваження виявляти такі активи, збирати докази їх необґрунтованості, розшукувати й арештовувати майно, а також безоплатно отримувати інформацію від органів влади, місцевого самоврядування та юридичних осіб, зокрема з автоматизованих систем, реєстрів і банків даних. Окремо пропонуються строки відповіді на запити поліції й адміністративна відповідальність за ненадання інформації, недостовірні дані, порушення строків або повідомлення третіх осіб про збір інформації.
На рівні пресрелізу все звучить ще якось: держава хоче краще знаходити майно, законність походження якого викликає сумніви. Корупціонери не мають ховати квартири, землю, автомобілі, корпоративні права й родинні активи за шарами номінальних власників. Якщо чиновник усе життя офіційно заробляв як державний службовець, а живе як невеликий емір із передмістя, держава повинна мати інструмент, щоб поставити йому питання. Проблема полягає не у самому питанні, а з того, хто саме отримує право ставити це питання, яким способом, у якому масштабі й під яким контролем. В країні зі слабкою інституційною культурою будь-який новий антикорупційний інструмент дуже швидко проходить природний відбір і перетворюється на сервіс тиску. Те, що на папері називається “виявленням необґрунтованих активів”, у реальності може стати картою майнової вразливості громадян, бізнесу й політичних опонентів.
Сучасна влада — це вже не тільки кийок, наручники, обшук і кримінальна справа. Це здатність бачити. Зшивати дані. Поєднувати нерухомість, транспорт, корпоративні частки, родинні зв’язки, фінансові сліди й адміністративні бази в одну оперативну картину. Якщо раніше силовий апарат приходив до людини з грубою фізичною силою, то тепер він приходить із доступом до інформаційного профілю. Кийок став цифровим. Держава, яка має монополію на насильство, отримує ще й дедалі ширшу монополію на знання про твою власність. І саме в цій точці антикорупційна риторика починає небезпечно збігатися з логікою територіального рекету.
Чарльз Тіллі колись описував державотворення через аналогію з організованою злочинністю: ті, хто створював держави, одночасно воювали, витискали ресурси, захищали від загроз, частину з яких самі ж і породжували. Манкур Олсон у своїй політичній економії говорив про “стаціонарного бандита”: хижак перестає грабувати хаотично, осідає на території, монополізує насильство й переводить пограбування в регулярну форму данини. Це не публіцистична образа, а холодний опис механіки влади. Держава цивілізується не тому, що в ній зникає примус, а тому, що примус починають обмежувати правила, процедури, суд, прозорість і відповідальність. Якщо ці запобіжники слабкі або декоративні, перед нами знову не республіка, а добре брендована банда, яка навчилася говорити мовою закону.
Саме тому законопроєкт про доступ поліції до майнових даних треба читати не очима наївного споживача антикорупційних лозунгів, а очима людини, яка розуміє природу силового апарату. Поліція — не абстрактний ангел публічного інтересу. Це велика навколозлочинна ієрархічна організація з територіальною мережею, внутрішніми кланами, корупційними ризиками, залежністю від політичного керівництва й монополією на примус у повсякденному контакті з громадянином. Коли такій структурі дають не просто право охороняти порядок, а широке право дивитися в майнове нутро країни, виникає нова якість влади. Вона вже не лише реагує на злочин. Вона отримує можливість попередньо картографувати здобич.
Класичний бандит приходив до підприємця й казав: “У тебе хороший бізнес, шкода, якщо з ним щось станеться”. Пострадянська держава говорить інакше: “У вас цікава структура активів, шкода, якщо правоохоронні органи неправильно її зрозуміють”. Різниця не в суті, а в оформленні. Там була шкіряна куртка, тут — службове посвідчення. Там була біта, тут — запит. Там була погроза підпалити склад, тут — перспектива арешту майна, процесуального паралічу, обшуків, витоків у медіа й нескінченного доведення, що ти не верблюд. У системі, де суд часто сприймається не як незалежний арбітр, а як ще один майданчик силової гри, сам факт відкриття процедури вже стає покаранням.
Найзручніша легенда для таких розширень повноважень — фраза “чесним боятися нічого”. Хєр там. Бо суспільству пропонують уявити не себе, а корупціонера. Людину з маєтком, готівкою в коробках, водієм, квартирою на тещу й офіційною зарплатою державного службовця. Суспільство, природно, аплодує. Але будь-який репресивний інструмент спочатку тестують на фігурі, яку ніхто не хоче захищати. Потім зона застосування розширюється. Спочатку корупціонер. Потім “підозрілий бізнесмен”. Потім “особа з незрозумілими доходами”. Потім “пов’язана особа”. Потім журналіст, який не так написав. Потім волонтер, який забагато знає. Потім підприємець, чий конкурент має правильні контакти. Петля завжди продається як інструмент проти монстра. Але носити її вчиться все суспільство.
Справжня боротьба з необґрунтованими активами потрібна. Це не питання. Україна роками живе в економіці подвійного дна: офіційна зарплата окремих посадовців смішна, а їхній реальний стиль життя нагадує погано прихований феодалізм із позашляховиками, котеджами й родинними “подарунками”. Біда не в тому, що держава шукає незаконне майно. Проблема в тому, що кожна спроба посилити контроль над активами має починатися з посилення контролю над самими контролерами. Інакше це не антикорупція, а перерозподіл права грабувати. Якщо поліцейський, прокурор або чиновник отримує доступ до майнових даних без жорсткого аудиту, без персональної відповідальності, без судового фільтра на чутливі дії, без прозорого журналу запитів і без можливості незалежної перевірки, то він отримує не інструмент правосуддя. Він отримує інструмент торгу.
Майновий реєстр у руках силовика — розвідкарта. Вона показує, у кого є що втрачати. Де бізнес. Де земля. Де квартира. Де слабке місце. Де актив записаний на родича. Де можна знайти формальну невідповідність. Де людина швидше заплатить, ніж роками доводитиме правоту. В умовах нормальної правової системи такі дані потрібні для точкових розслідувань і судового захисту публічного інтересу. В умовах гангстерської політичної культури вони стають меню. Не випадково всі кримінальні режими так люблять реєстри, переписи, списки, дозволи й ліцензії. Контроль починається з обліку. Щоб щось забрати, треба спершу знати, де воно лежить.
У цьому й полягає головний політичний ризик законопроєкту. Він може збільшити не лише ефективність пошуку сумнівних активів, а й апетит силової машини. Бо бюрократія ніколи не отримує нове повноваження “тимчасово” або “обережно”. Вона вростає в нього. Створює під нього штат, звітність, статистику, показники, кар’єрні стимули. А там, де з’являється показник, з’являється план. Там, де з’являється план, з’являється потреба в результаті. Там, де потрібен результат, людина з майном перетворюється на зручну одиницю звітності. Система починає шукати не справедливість, а об’єкти застосування власної функції.
Особливо небезпечно це в момент, коли в суспільстві накопичена втома, страх і запит на прості каральні рішення. Війна, корупційні скандали, несправедливість мобілізації, падіння довіри, економічний тиск — усе це створює ідеальний психологічний фон для розширення державного кулака. Люди хочуть, щоб “когось нарешті покарали”. І держава дуже добре чує це бажання. Проблема в тому, що держава рідко карає себе. Вона карає тих, кого зручно карати. Вона створює інструмент проти верхівки, а використовує його проти середнього шару, бо середній шар достатньо майновитий, щоб бути цікавою здобиччю, і недостатньо захищений, щоб відбитися.
Не можна й удавати, що кожне розширення повноважень поліції автоматично є добром, якщо воно загорнуте в антикорупційну лексику. Нормальна модель мала б виглядати інакше: чітко визначене коло справ, судовий дозвіл на доступ до чутливих масивів, автоматичне логування кожного запиту, незалежний аудит, кримінальна відповідальність за незаконне використання даних, заборона рибальських експедицій без конкретної підстави, повідомлення особи після завершення дій, процесуальне право оскаржити зловживання. І найголовніше — симетрична прозорість самої влади. Якщо громадянин стає прозорим для держави, держава має стати ще прозорішою для громадянина. Інакше це не правова держава, а одностороннє скло в кімнаті допиту.
Майбутнє авторитаризму може виглядати як нормальний законопроєкт, зареєстрований у парламенті. Як турбота про ефективність. Як цифровізація. Як оптимізація міжвідомчої взаємодії. Як боротьба з необґрунтованими активами. Як три дні на відповідь на запит. Як база даних, відкрита для тих, хто має силу, і закрита для тих, хто має лише права. Сучасна гангстерська держава не завжди ламає двері. Часто вона просто підключається до реєстру.
Тому новина про законопроєкт №15260 — не дрібна технічна зміна в антикорупційному законодавстві, скоріше, це тест на те, чи розуміє суспільство різницю між контролем над корупцією і розширенням влади контролерів. Чи бачить воно, що монополія на насильство, поєднана з монополією на майнові дані, створює зовсім іншу архітектуру держави. Чи здатне воно сказати: ми не проти пошуку незаконного майна, ми проти необґрунтованих повноважень. Необґрунтована влада рано чи пізно завжди починає дивитися на громадянина не як на носія прав, а як на ресурс. На податкову базу. На об’єкт обліку. На майно, яке ще не конфісковане лише тому, що до нього поки не дійшла черга.
