Уміру того як Британія наближається до десятої річниці голосування 23 червня 2016 року за вихід із ЄС, британці починають обговорювати повернення до того, що вони називають "Європою". Однак, як і більшість попередніх британських дискусій про "Європу", ця відбувається без самої Європи. Розмова точиться майже виключно про те, що було б економічно вигідно Британії, та про внутрішньополітичні шляхи досягнення цієї мети. Думки й настрої решти Європи майже не беруться до уваги. Нещодавно міністр Казначейства лорд Лівермор першим серед членів уряду публічно висловився на підтримку повернення до ЄС. "Звісно, – заявив він у Палаті лордів, – Сполучене Королівство знову ввійде до Європейського Союзу, бо це абсолютно відповідає нашим національним економічним інтересам". Так, ніби Британії достатньо постукати у двері ЄС – і її відразу приймуть із розпростертими обіймами.
Якби запитати всіх чинних британських депутатів, коли відбудеться наступне засідання Європейської ради в Брюсселі, навряд чи бодай кілька назвали б правильну відповідь. Та й узагалі хочеться запитати: скільки з них можуть відразу пояснити, що таке Європейська рада? Досить поглянути на порядок денний цього вищого форуму лідерів 27 держав-членів ЄС разом із керівниками ключових інституцій Союзу. Від шостої вечора цього четверга до полудня п'ятниці вони планують обговорити Україну, Близький Схід, наступний семирічний бюджет ЄС, глобальні економічні виклики, оборону та безпеку Європи, міграцію і незаконний обіг наркотиків. Отже, м'яко кажучи, їм є чим зайнятися.
Якщо уважно стежити за європейськими медіа або слухати, як німці обговорюють Європу з поляками, а італійці – з португальцями, наш "увінчаний скіпетром острів" практично ніде не фігурує. По обидва боки Ла-Маншу "Європа" знову осмислюється без Британії. Єдиний суттєвий виняток – оборона і безпека: тут британцям досі відводять помітну роль. Польський міністр закордонних справ Радек Сікорський – людина з оксфордською освітою і колишній англофіл – тепер холодно характеризує Велику Британію як "постачальника безпеки".
Щодо країн, охочих до вступу, ЄС не відчуває їх браку. Уже є дев'ять визнаних кандидатів на членство, серед них – невелика Чорногорія, що просунулась найдалі, та вельми велика Україна. (Україна сьогодні важливіша для Європи, ніж Британія.) Цього серпня Ісландія проводить референдум щодо відновлення переговорів про вступ. Дискусія знову ожила і в заможній Норвегії. І, будьмо чесні, в ЄС є ті, хто не вітав би повернення Британії: меншість, але помітна.
Усі країни насамперед думають про себе, але якби існував Кубок світу із самоцентричності, британці здобули б його без жодних зусиль. Новий документальний фільм BBC, присвячений переосмисленню голосування 2016 року, болісно нагадує про убозтво британських дебатів про Європу. Серед низки інтриганів, які підготували найбільший акт національного самознищення в новітній британській історії, ми знову бачимо Бориса Джонсона – з думками такими ж розхристаними, як і його зачіска. Він формулює ключову проблему так: "Або ти хочеш, щоб країна була незалежною, або вважаєш, що нам слід створити федеральну Європу". Насправді ж увесь мейнстрим континентальної європейської політики сьогодні якраз і полягає в пошуку середнього шляху між цими двома крайнощами. Навіть якщо трактувати це якомога прихильніше: Джонсон нічому не навчився і нічого не забув із часів своєї роботи брюссельським кореспондентом на початку 1990-х.
Якщо поглянути на те, яким може бути світ у найближчі двадцять років – світ конкуруючих великих держав та імперій, з мілітарно агресивною росією, економічно агресивним Китаєм і Сполученими Штатами, які вже ніколи не повернуться до виняткового рівня трансатлантичної залученості, що існував після 1945 року, – то очевидно: для середньої держави на кшталт Британії найкращий варіант – бути частиною ширшого угруповання країн, які здебільшого поділяють ті самі інтереси та цінності. "Британія має бути більшою!" – колись досить кумедно проголосив новоспечений прем'єр Тоні Блер. Кожна інша європейська країна, починаючи з Франції та Німеччини, може пояснити, як саме стати "більшою". Тому стратегічною метою британської політики має бути повноцінне членство Сполученого Королівства в тому, чим на той час стане інший Європейський Союз. І, попри всю скромність, тверезий аналіз свідчить: у довгострокових інтересах самого ЄС мати серед своїх понад 30 членів Британію, для якої членство буде свідомим вибором.
Проте для цього потрібен марафон демократичного переконання. Переконувати доведеться з обох боків Ла-Маншу. Британські соціологічні опитування вже фіксують стабільну більшість на підтримку повернення до ЄС, а серед молоді ця підтримка є переважною – 68% серед людей віком 18-34 роки, за даними IPSOS. Отже, час працює на повернення. Однак у політичному сенсі все одно буде складно. Людина, яка найімовірніше прийде на зміну Кіру Стармеру на посаді прем'єра-лейбориста цієї осені, – Енді Бернем, мер Манчестера (якщо він виграє довибори, що відбудуться цього четверга, у день засідання Європейської ради). Він (або хто б там не прийшов на зміну Стармеру) може почуватися пов'язаним нинішніми червоними лініями партії, які виключають повернення до митного союзу, єдиного ринку чи свободи пересування. Але новий уряд мав би негайно і рішуче заявити про набагато ширші стратегічні амбіції.
Далі лейбористи повинні йти на наступні вибори – найпізніше у 2029 році – без будь-яких червоних ліній, просто заявивши, що прагнуть досягти такого формату відносин, який буде найкращим для Британії. В ідеалі цю позицію мав би обстоювати весь ліво-ліберальний блок, що формується, дуже по-європейськи фрагментований: ліберальні демократи, лейбористи, зелені, а також шотландські й валлійські націоналісти. За наступні три роки в Європі багато що зміниться, і в наступному парламентському скликанні можуть знадобитися певні проміжні кроки (наприклад, членство в єдиному ринку); однак починати демократичне переконання треба вже зараз. У цьому небезпечному постамериканському світі найкраще місце для Британії – справді "в серці Європи", і єдиний спосіб бути в серці Європи – це бути повноправним членом ЄС. Шлях невідомий, але мета має бути чіткою.
Втім, кожен крок залежатиме від позиції ЄС, і саме він має більшість козирів. Тому британці мають зрозуміти, чим керуються інші європейці, як насправді працює цей складний Союз і що, кажучи прямо, він матиме з цього. А обрані британські представники мають навчитися говорити "по-європейськи" – тією унікальною багатомовною мовою, у якій відстоювання національних інтересів тонко переплітається з усвідомленим, сформованим самою історією прийняттям спільного європейського майбутнього. Чи здатний нинішній британський політичний клас на це? Я радше на це сподіваюся, ніж у цьому сумніваюся.
