Завдяки команді «нових ліц» Зеленського ми цілковито відвиклися від життя в нормальній європейській країні, де боротьба з корупцією починається з власного прикладу й відповідальності чиновників.
У Молдові корупційний скандал і небезпечна урядова криза.
Прем'єр міністр країни Александр Мунтяну пішов у відставку, президентка просить пробачення в нації через конфлікт інтересів.
Далі краще не писати, бо більшість українців випадуть у ступор, як уже було після повідомлень, коли прем'єрка Швеції подала відставку, бо випадково за памперси розрахувалася службовою карточкою.
А особливо популярний і перспективний екс-міністр в уряді Німеччини завершив політичну кар'єру, коли його звинуватили в незначному за нашими мірками плагіаті. А це і є відповідь Зеленському та його мародерам на питання, чому ми досі не в ЄС і ніхто нас там бачити не готовий.
У Молдові виникло збурення, бо двоюрідна сестра президентки працювала в одній із держкомпаній і отримувала там зарплату рівну чверті платні нашого керівника збиткової Укрпошти — десь аналог 250 тис гривень. Чи близько третини заробітку керівниці нашого державного фонду гарантування вкалдів і так далі... Жодних розкрадань і зловживань, лише така безтактність за молдовськими і європейськими мірками.
І це відповідь на питання, чому Молдову все ж таки таки відділили в процесі євроінтеграції від України. Не тільки через те, що в них красти не прийнято і зловживати соромно, а в нас влада аж ошаліла від розкрадань, корупції й безкарності.
А ще й тому, що ми навіть не можемо зрозуміти оту їхню ситуацію:
«За що???»
Бо в нас мега-корупція, «Династія», фаєр-понти, мега-зарплати своїм провладним фрікам — це щось, про що більшість населення навіть слухати не бажає й не цікавиться. Бо ж: теж мені подія...
От поляки, бариги, американці, які кожному українчику в кашу, напевно, нагадили — це наші теми. Тому ми й рухаємося якось не зовсім у напрямку ЄС і НАТО.
А Молдова, попри дуже складну політичну ситуацію в самій країні, таки йде туди, куди ми тільки мріємо.
•
Чому Банкова не боїться зашкварів?
У будь-кого в оточенні може опинитися родич чи друг, для якого гроші важать більше за репутацію. Така історія сталася і з Маєю Санду. Але вона склала іспит на політичну зрілість, відреагувавши миттєво.
В історії української політики ми вже бачили подібну миттєву реакцію — наприклад, коли Петро Порошенко швидко відсторонив Олега Гладковського після гучного скандалу в оборонці. Проте це не врятувало його, і вибори він програв.
Натомість Володимир Зеленський демонструє зовсім інший підхід. Він не поспішає реагувати на скандали навколо свого найближчого оточення — Баканова, Єрмака, Чернишова чи Міндича.
Дивно, але на його рейтингах це майже не позначається.
Це не стільки феномен самого Зеленського, скільки трансформація нашого суспільства під впливом війни.
Чому так відбувається?
Ефект воєнного прапора
Під час повномасштабного вторгнення суспільство інстинктивно згуртувалося навколо інституту верховного головнокомандувача. Працює формула:
«критика президента під час війни — це послаблення держави».
Токсичність оточення просто розчиняється у загальному фокусі на виживанні країни.
Медійна монополія
На відміну від часів Порошенка, коли в країні існував жорсткий міжклановий телевізійний плюралізм і кожен скандал розкручували на максимумі, зараз інформаційне поле значно більше контролюється через «Єдиний марафон». Суспільство отримує інформацію про «Міндич-гейт» чи інші справи дозовано і переважно з соцмереж.
Втома від розчарувань
Українці настільки звикли до хронічної корупції на різних рівнях, що чергове розслідування викликає радше апатію, ніж виборчий бунт. Завищені очікування 2019 року змінилися воєнним прагматизмом: суспільство готове заплющувати очі на внутрішні гріхи влади, доки працює зовнішній оборонний трек.
Зеленський не змінив правила гри, він просто навчився філігранно використовувати воєнний контекст, у якому суспільство тимчасово погодилося обміняти репутаційні стандарти на стабільність вертикалі влади.
.
Тарас Чорновіл
Олександр Бригигець
