Тоталітарний режим уже не треба чекати як чорний воронок під вікном, бо він ніколи не починається з воронка, він починається значно тихіше — з телемарафону, з плаката, з правильної інтонації диктора, з обов’язкової лояльної фрази, з портрета, який спершу просто висить поруч із прапором, потім стає більшим за прапор, потім починає пояснювати прапор, а далі непомітно підміняє собою народ, державу, армію, перемогу і саме право людини говорити про свою країну без дозволу портрета.
Він уже сформувався перед очима — у зображеннях, де президент замінює народ; у телемові, де критика влади дедалі частіше подається як атака на Україну; у воєнному стані, який із вимушеного правового винятку повільно перетворюється на політичну норму існування влади; у ТЦК, які вимагають не лише підкорення, а вже й слави; у відео з вибаченнями, де людину змушують розплачуватися не законом, не відповідальністю, не компенсацією, а власною гідністю; у культі «людей у формі», де фронтовика з нуля, який платить тілом і життям, свідомо змішують із тильним апаратом примусу; у новій державній релігії, де Бог — це перемога, перемога — це влада, влада — це вождь, а народ — це хор під портретом, який має повторювати правильні слова, навіть коли його принижують від імені цієї ж держави.
Це класична тоталітарна матриця, і її небезпека саме в тому, що вона ще може не виглядати як завершений підручниковий тоталітаризм із таборами, партійними з’їздами, офіційною ідеологією в кожній школі та портретом у кожному кабінеті, але вже має всі базові елементи майбутньої закритої системи: вона має ікону, має ритуал, має ворога, має єдину правильну мову, має апарат примусу, має публічне каяття, має сакральну форму, має заборону на сумнів, має інфлюенсерів-жерців, має силових тлумачів патріотизму, має головну догму — не відділяй владу від України, ТЦК від ЗСУ, людину у формі від воїна, президента від народу, критику від зради, біль від ІПСО, гідність від небезпеки для держави.
Так працює не просто авторитаризм, а саме вождистська свідомість: вона не лише забороняє, вона підміняє; не лише карає, вона змушує славити; не лише вимагає покори, вона хоче внутрішнього прийняття приниження як форми патріотизму. В авторитарній системі громадянина можуть змусити мовчати, але в тоталітарній його змушують говорити правильні слова; в авторитарній системі людина боїться влади, але в тоталітарній її вчать любити те, чого вона боїться; в авторитарній системі апарат карає, а в тоталітарній апарат хоче, щоб після покарання жертва ще й подякувала, вибачилася, усміхнулася в камеру і вигукнула славу не країні, не армії, не загиблим, а саме структурі, яка стала символом її приниження.
Тому «Слава ТЦК» після публічного ламання людей — це не дрібниця, не емоційний перегин і не невдалий патріотичний жест, а концентрований ритуал тоталітарної покори, у якому апарат примусу вже не задовольняється тим, що людина зламана, а вимагає від неї ще й символічного поклоніння; це момент, коли держава перестає відрізняти правосуддя від самосуду, виховання від дресури, службу від касти, форму від честі, а патріотизм — від примусової літургії перед інституцією, яка в суспільній свідомості дедалі більше асоціюється не з обороною, а зі страхом, бусифікацією, корупційними бронями, селективним примусом і приниженням громадянина.
Підніміться на старі горища, відкрийте закинуті гаражі, розберіть шафи ваших батьків і бабусь, знайдіть радянські плакати з Леніним і Сталіним, подивіться на композицію, на масштаб фігури, на погляд у майбутнє, на народ як фон, на прапори, на промисловість, на сакралізацію праці, на мову «єдності», «перемоги», «майбутнього», «віри», «відбудови», «народу», і спробуйте знайти принципову різницю — не в кольорі прапора, не в наборі символів, не в тому, що замість серпа й молота тепер тризуб, а в самій політичній граматиці образу, де в центрі завжди не громадянин, не спільнота, не інституція, не право, а вождь, через якого все інше нібито отримує сенс. Саме так будувалися культи Леніна і Сталіна: вождь не просто керував, він ставав способом пояснити світ; він не просто підписував рішення, він нібито вів історію; він не просто стояв на чолі апарату, він поступово поглинав собою народ, армію, працю, майбутнє, війну, перемогу, заводи, поля, дітей, матерів, солдатів і саме право людини думати без портрета над головою. Вождь у радянському плакаті завжди був не політиком, а сонцем системи: робітники дивилися вгору, селяни раділи, солдати йшли в бій, діти несли квіти, жінки плакали від щастя, а в центрі стояв він — більший за всіх, спокійніший за всіх, мудріший за всіх, ніби не народ створює історію, а народ лише підтверджує велич того, хто вже її за нього побачив.
Звідси і головна підміна воєнного часу: справжня загроза Московії використовується не для оборони, а й для внутрішньої дисципліни та дресирування; реальний ворог стає універсальним аргументом проти будь-якої незручної правди; кожна тріщина в державі, щойно її може використати Москва, оголошується не провалом української влади, а доказом небезпеки самої критики; корупція стає темою, яку «не на часі» розгойдувати; свавілля ТЦК стає темою, яку треба обговорювати дуже обережно, щоб «не дискредитувати ЗСУ»; питання до командування стають «підривом довіри»; питання до президента стають «ударом по єдності»; питання до інфільтрованої держави стають «російським наративом», хоча саме заборона на питання і є найшвидшим способом перетворити державу на режим.
Тоталітаризм — коли треба говорити вголос і публічно стає небезпечним; коли боїшся силовика, а ще більше коли маєш називати його захисником навіть тоді, коли він принижує; не лише коли влада бреше, а коли громадянин змушений удавати, що не бачить брехні; не лише коли суд мовчить, а коли камера замінює суд; не лише коли форма захищає воїна, а коли форма стає індульгенцією для людини без фронтової жертовності; не лише коли президент керує, а коли портрет президента починає візуально займати центральну пантеонну позицію, якщо людей роками привчають бачити країну через обличчя одного політика, чути державу через голос одного центру, розуміти патріотизм як лояльність до вертикалі, сприймати форму як абсолютний моральний щит, а критику як підозру, то потім не треба дивуватися, що суспільство починає втрачати здатність до розрізнення — між Україною і владою, між ЗСУ і ТЦК, між воїном і тцкуном, між правосуддям і відеокаяттям, між обороною і приниженням, між єдністю і стадністю, між державою і режимом.
Україна не є церквою Зеленського, не є потягом Зеленського, не є казаном Зеленського, не є плакатом Зеленського, не є телемарафоном Зеленського, не є мобілізаційним апаратом Зеленського і не є політичним тілом, яке має мовчки витримувати будь-яке насильство в ім’я того, щоб портрет залишався святим; Україна — це народ, який має право воювати і питати, платити і контролювати, втрачати і вимагати відповіді, ховати своїх і не дозволяти владі перетворювати їхню смерть на декорацію власної величі.
Республіка починається там, де президент є тимчасовим найманим посадовцем, обмеженим законом, відповідальністю, критикою і строком, а тоталітаризм починається там, де цей посадовець стає образом, образ стає святинею, святиня стає державною мовою, державна мова стає примусом, а примус починає вимагати від людини не лише тиші, а слави.
Зеленський не є Україною, ТЦК не є ЗСУ в моральному сенсі фронтової жертовності, людина у формі не є автоматично воїном, критика влади не є зрадою, питання до держави не є роботою на ворога, а народ не є хором під портретом. Він, навіть, не є українцем! Тоталітаризм починається там, де влада каже: «а я і є країна».
Українська республіка виживе лише тоді, коли народ відповість: «Ні. Країна — це ми. А ти — лише людина в кабінеті, якій ми тимчасово дали владу, і яку ми маємо право питати, критикувати, обмежувати й замінити».
