Одного разу репортери розпитували англійського мікробіолога Александра Флемінга про те, як він відкрив пеніцилін.
- У житті мені завжди не щастило, - важко зітхнувши, почав учений. - У дитинстві я багато хворів і мріяв стати лікарем, але в моїх батьків — бідних фермерів - не було грошей, щоб здійснити мою мрію. Потім вони й зовсім розорилися, залишили ферму і ми переїхали до Лондона.
- І там ваша мрія здійснилася: ви вступили до університету?
- Не зовсім. Мене прийняли лише тому, що я був хорошим плавцем. Через постійні тренування та змагання часу на навчання майже не залишалося, і найбільше, що обіцяло мені майбутнє, - це скромна посада в якомусь провінційному містечку.
- І тут ваші таланти були оцінені належним чином?
- Не зовсім. Просто професор Вайт запросив мене до своєї лабораторії лише тому, що йому був потрібен фізично сильний помічник. Професору сподобався не мій талант, а мій зріст.
- І в його лабораторії вам вдалося зробити видатне відкриття?
- Не зовсім. Просто допомогла в цьому чергова невдача. Коли я проводив досліди, подув сильний вітер, розчинилася кватирка, і протягом у мої чашки Петрі занесло спори пліснявого гриба. Звісно, експеримент було зіпсовано, і мені загрожували великі неприємності та звільнення. У розпачі я вирішив уважніше придивитися до непроханих “гостей” і відкрив пеніцилін…
- І ось тут вам, нарешті, пощастило?
- Не зовсім. Просто спочатку колеги охрестили пеніцилін “сумнівним зіллям”, а мене - “середньовічним алхіміком”. Лише під час Другої світової війни виявилися чудові лікувальні властивості нового препарату…
- І до вас прийшла заслужена слава?
- Не зовсім. Просто пеніцилін був відкритий мною у 1929 році, і до закінчення війни ніхто вже не пам’ятав, хто це зробив.
- І що - невже про вас забули?
- Не зовсім. У 1945 році мене насилу розшукали, щоб вручити Нобелівську премію…
