Минулий тиждень став знаковим для української демократії, а можливо, й для подальшого перебігу війни. Після двох з половиною років загальне командування Збройними силами України перейшло від генерала Олександра Сирського до генерала Михайла Драпатого. Це рішення одностайно схвалили українці, яких я знаю і яким довіряю, і воно, безперечно, стало головною новиною тижня. Звісно, поштовхом до цієї зміни стала відставка міністра оборони Федорова. Усе вказує на те, що президент Зеленський намагається перечекати кризу, не повертаючи Федорова. Якщо так і буде, цей тиждень не можна назвати найкращим.
Часто забувають, що демократії мають певні вбудовані переваги під час війни. Вони нерідко припускаються серйозних помилок, повільно реагують на початку й неефективно готуються, але водночас краще адаптуються та спрямовують спроможності й відданість суспільства на спільну справу. Минулого тижня ми побачили саме таку перевагу: тиск українського громадянського суспільства реально вплинув на політичне керівництво держави.
Генерал-майор Михайло Драпатий
Президент Зеленський, вочевидь, не очікував такої реакції на відставку Федорова. По всій країні відбулися протести, інтенсивність яких зростала аж до позаминулих вихідних. Їхні учасники вимагали не лише повернути Федорова, а й замінити Олександра Сирського на посаді головнокомандувача ЗСУ.
Сирський розколює громадську думку в Україні сильніше, ніж будь-яка інша постать, про яку я чув, – і це не перебільшення. Наприклад, Андрій Єрмак не викликає такого розколу: йому загалом не довіряють і вважають проблемою. Сирський же завжди мав як переконаних прихильників, так і жорстких критиків.
Ставши головнокомандувачем, Сирський і далі розколював думки – можливо, ще сильніше. Попри те що в нього залишалися прихильники, дедалі більше невдоволення викликали його схильність до мікроменеджменту, "радянський" стиль військового мислення, зосередженість на тактичних здобутках на шкоду стратегічному успіху, а також готовність (особливо до 2026 року) миритися з дуже високими втратами.
Конфлікт між Федоровим і Сирським
Стосунки Федорова із Сирським були відверто напруженими. На пресконференції після звільнення Федоров звинуватив Сирського в тому, що той "розколює країну". За словами Федорова, Сирський розколював не лише державу, а й армію: підрозділи, яким симпатизував генерал, мали переваги, тоді як інші зазнавали дискримінації та не отримували критично важливого обладнання. Особливо гостро це проявлялося в постачанні дронів, і Федоров докладно пояснив механізм такого розподілу. Зверніть увагу на слово "лояльний".
"Постачання не проходить через корпуси. Проблема із забезпеченням – фундаментальна. За останні п'ять місяців ми закупили дронів більше, ніж за весь минулий рік, проте більшість підрозділів цього не відчула, бо розподіл здійснюється вручну. Якщо ти лояльний – отримуєш забезпечення, якщо ні – нічого не отримуєш . У результаті підрозділи не можуть планувати своє майбутнє", – заявив Федоров.
Далі на пресконференції Федоров докладно розповів про особисті й робочі суперечності із Сирським. Перепрошую за довгу цитату, але деталі тут важливі.
Можна сказати, що Сирський тоді перегнув палицю. Коли Зеленському довелося обирати між Сирським і Федоровим і він обрав генерала, позиції самого Сирського фактично ослабли. Поки Федоров залишався в Міністерстві оборони, ніхто не хотів розгойдувати човен. Але щойно Федоров пішов, саме Сирський став головним об'єктом суспільного гніву.
Ситуацію ще погіршило те, що Сирський вдавав, ніби його дивують розмови про конфлікт із Федоровим. Коли громадська думка обернулася проти нього, генерал заявив в інтерв'ю, що "здивований, дізнавшись, що в нас є конфлікт". Утім, зрештою Зеленський вирішив, що Сирський має піти: у вівторок генерала звільнили, а на його місце призначили Драпатого.
Що далі з Федоровим
Звісно, це лише частина – і певною мірою другорядна – того, чого хотіли багато українців. Усе почалося з відставки Федорова, і його повернення на посаду міністра оборони залишалося ключовою вимогою. Наразі домогтися цього значно складніше, ніж змінити військове командування.
Відомо, що Зеленський і Федоров протягом останнього тижня неодноразово спілкувалися, а Федорову пропонували кілька посад із гучними назвами, але переважно дорадчими повноваженнями. Найпомітніша з них – посада "віцепрем'єр-міністра" з повноваженнями радника з військово-технічних питань. Проте Федоров відмовився: досвід останніх років переконав його, що "лише три посади в державі, окрім бійців на полі бою, визначають перебіг війни: президент, міністр оборони і головнокомандувач".
Тож наразі маємо патову ситуацію. Зеленський поки що хоче залишити на посаді міністра оборони нового кандидата – Євгена Хмару. Оскільки парламент ще не затвердив Хмару, нині він офіційно є "виконувачем обов'язків" міністра, а це залишає сторонам певний простір для маневру.
Про Хмару я чув лише позитивні відгуки: він має значний військовий досвід. Також варто зауважити, що за стилем його вважають ближчим до Федорова, ніж до Сирського.
Як далі розвиватиметься ситуація – поки незрозуміло. Однією з причин, чому Зеленський, схоже, твердо налаштований не повертати Федорова на посаду міністра оборони, можуть бути політичні міркування. Почасти через суперечки останніх тижнів Федоров став одним із політиків, яким у країні найбільше довіряють і яких найбільше поважають.
Минулого тижня оприлюднили результати нового опитування щодо довіри до провідних українських політиків. Федоров посів друге місце після Залужного (хоча "сильно довіряють" Федорову більше респондентів, ніж будь-кому іншому), а Зеленський четверте. Четвірка лідерів – Залужний, Федоров, Буданов і Зеленський. Сирський опинився на передостанньому місці.
У політичному контексті показово й те, що Федоров посів третє місце – одразу після Залужного – як перший вибір респондентів на президентських виборах. Це означає, що в разі участі у виборах він міг би стати серйозним суперником Зеленського у другому турі.
Варто також зауважити, що рішення про відставку Сирського схвалили 55% опитаних, і лише 15% висловилися проти.
Що це означає? Схоже, Зеленський поки що намагається перечекати ситуацію, не повертаючи Федорова. Це не закид Хмарі, але якщо все завершиться саме так, найгірший тиждень для України не перетвориться на найкращий. Залишається чекати.
Генерал-майор Михайло Драпатий
На пресконференції Федоров згадав Драпатого як побратима у протистоянні із Сирським. Драпатий був одним із небагатьох, кого він назвав поіменно, і це особисте звернення показало: Федоров вважав, що Драпатого, як і його самого, покарали за надмірну самостійність.
"Молодець. А тепер – на задвірках. Драпатий – третя догана, прощавай. Пробач, Драпатий; підозрюю, після цього тебе чекає й четверта догана", – саркастично зауважив Федоров.
А через кілька днів Драпатий обійняв посаду, а Сирський її залишив. Як уже згадувалося, українці, з якими я спілкуюся, зустріли це рішення одностайним схваленням. Я не чув жодної критики – лише похвалу. Давній друг і надійний консультант Микола Бєлєсков одразу написав: "Найкращий вибір Зеленського".
Драпатий – одна з тих постатей, які добре відомі в Україні, але майже невідомі за її межами. До того ж він належить до рідкісних людей, яких поважають і якими захоплюються практично в усіх прошарках суспільства. Це кадровий військовий, який бере участь у бойових діях відтоді, як росія вперше напала на Україну у 2014 році. Того року, коли проросійські бойовики намагалися захопити Маріуполь, саме Драпатий керував БМП, яка прорвала російські барикади, – існує відеозапис цього епізоду.
Попри те що Драпатий пройшов через усю війну, він досі відносно молодий – йому лише 43 роки (народився в листопаді 1982 року). Він на 17 років молодший за Сирського і не має радянського військового досвіду. У контексті України це важливо, адже тут завжди слід враховувати поколіннєвий поділ.Примітка: видно, як війна позначилася на ньому, – у 43 роки він виглядає старшим.
Кілька інших фактів про його військову кар'єру:
• Закінчив Харківський інститут танкових військ; у 2004 році отримав офіцерське звання лейтенанта й служив у 72-й окремій механізованій бригаді в Білій Церкві.
• Став відомим у 2014 році під Маріуполем, очоливши прорив бронегрупи крізь російську барикаду, щоб деблокувати оточених українських поліцейських, а згодом вивів оточений підрозділ через територію, зайняту росіянами.
• У 2024 році став наймолодшим командувачем Сухопутних військ України. У 2025-му подав у відставку після російського удару по навчальному центру, внаслідок якого загинули новобранці, заявивши: "Армія, в якій ніхто не несе відповідальності, гине зсередини". Ця позиція закріпила його авторитет серед рядового складу.
• Останнім часом командував Об'єднаними силами, які відповідали за харківську ділянку фронту.
• Його пов'язують із реформуванням комплектування й підготовки особового складу, делегуванням ініціативи командирам на передовій, а також із проєктом "Лінія дронів" – зоною ураження безпілотниками завглибшки 10-15 км за лінією бойового зіткнення.
Рішення піти у відставку й узяти на себе відповідальність після удару 2025 року, внаслідок якого загинули підлеглі йому солдати, свідчить про те, яким офіцером його вважають: він піклується про своїх бійців, бере на себе відповідальність за власні дії та намагається діяти максимально доброчесно. Цю репутацію він підтвердив і після нового призначення, оприлюднивши лише коротку заяву, в якій пообіцяв "жодних гучних обіцянок".
Загалом він уникав публічності. Одне з небагатьох його інтерв'ю, дане у 2023 році, показало доволі безкомпромісні погляди. Він заявив, що росія як імперська "нація" не має права на існування. Це не означає, що росіяни не мають права на існування, – саме так його слова згодом перекручували. Ось повна цитата:
"Чесно кажучи, спочатку, можливо, був якийсь страх, бо все було настільки невизначеним... Але зрештою ми побачили результат. Їх навіть сусідами не назвеш. Ця нація разом зі своїм керівництвом не має права на існування. За тисячоліття там нічого цивілізованого не змінилося – ні в менталітеті, ні в імперських амбіціях", – заявив Драпатий.
Є відеосюжет із цим інтерв'ю. Його варто переглянути, якщо матимете час.
Звісно, ще зарано робити остаточні висновки й попереду багато роботи, але реакція на його призначення обнадіює. Українській армії потрібен лідер, який продовжить курс на професіоналізацію, справедливе ставлення без фаворитизму та інтеграцію нових технологій. У всіх цих напрямках Драпатий принаймні має шанс досягти успіху.Wildberries та Азовське море
Читачі неодноразово запитували про ці дві кампанії, тож коротко підсумую ситуацію станом на кінець минулого тижня.
Українські удари великої дальності по складах та інфраструктурі російського маркетплейсу Wildberries (своєрідного російського аналога Amazon) минулого тижня активно тривали. Відколи кампанія розпочалася 18 липня – а тепер це вже безумовно повноцінна кампанія, – зафіксовано до десяти окремих ударів. За наявними даними, переважно з матеріалу "Медузи", хронологія виглядає так:
- 18 липня – Електросталь (Московська область) і Котовськ (Тамбовська область): два удари за одну ніч. Склад в Електросталі горів чотири дні; Котовськ частково відновив роботу протягом двох днів.
- 20 липня – Коледіно (Московська область); за наявними даними, склад продовжив працювати.
- 22 липня – Краснодар і Невинномиськ (Ставропольський край); станом на 24 липня жоден об'єкт не відновив роботу.
- 23 липня – Воронеж; за наявними даними, пошкодження були менш значними.
- 24 липня – Шушари (Санкт-Петербург), Новосаратовка (Ленінградська область) та Сімферополь (окупований Крим). Обидва об'єкти поблизу Петербурга загорілися; подробиць щодо кримського сортувального центру немає.
- 25 липня – склад на Уралі, за даними Moscow Times; московський кореспондент NPR назвав цей нічний удар десятим за тиждень.
Ця кампанія викликає в мене неоднозначні почуття. Якщо вона відволікає ресурси від кампанії проти нафтової галузі, це, на мою думку, аж ніяк не ефективне використання українських можливостей. Схоже, від початку кампанії проти Wildberries було лише п'ять ударів по нафтопереробних заводах. З огляду на те, що ціни на нафту знову зростають, я особисто вважаю: удари по НПЗ мають залишатися головним пріоритетом.
Щодо користі від кампанії проти Wildberries – я розумію аргумент, що на цих складах можуть зберігатися комплектуючі подвійного призначення, хоча невідомо, яку частку товарів вони становлять, і, гадаю, вона невелика. Розумію також, що це змусить розосередити російську ППО. Тож кампанія може мати певні стратегічні переваги.
Проте, як на мене, насправді ця кампанія спрямована проти політичних позицій путіна. Це спосіб підважити базову "угоду" його режиму з російським суспільством: я даю вам блага в обмін на владу. Ця угода виглядає доволі сумнівною, якщо всі ці блага вибухають одне за одним.
Подібні кампанії часто спрацьовують не так, як задумано, тож, можливо, це лише видавання бажаного за дійсне. Якщо удари по складах справді відволікатимуть ресурси від кампанії проти НПЗ, такий вибір видається мені дивним. Утім, цілком можливо, що українці вважають політичні позиції путіна хиткими й бачать у цій кампанії спосіб серйозно їх підважити.
Азовська кампанія
Українська кампанія в Азовському морі триває, хоча достовірних даних бракує через обмежену звітність судноплавних компаній. Минулого тижня українська сторона заявляла, що й далі дуже інтенсивно атакувала судна. Основне джерело інформації – досвідчений командувач Сил безпілотних систем Роберт Бровді, який керує цією кампанією.
За інформацією Kyiv Independent, командувач Сил безпілотних систем ЗСУ Роберт Бровді, відомий як "Мадяр", повідомив 22 липня про ураження ще 13 суден так званого "тіньового флоту" росії в Азовському та Чорному морях протягом попередніх двох днів. Серед уражених 21-22 липня суден, за словами Бровді, – десять суховантажів, два буксири й один танкер; видання зазначає, що не змогло незалежно підтвердити ці заяви.
У дописі в Telegram Бровді написав: "Протягом 48 годин 21-22 липня суднам тіньового флоту (росії) вогнем давали зрозуміти, що плавати водами Азовського та Чорного морів в інтересах країни-агресора небажано".
Найважливіший факт, який вдалося встановити: росія, що призупинила офіційне судноплавство приблизно 10 липня, досі формально не змінила цього статусу. Водночас росіяни закликають шукати інші способи перевезення зерна, зокрема залізницею.
Отже, кампанія триває, і поки що росіяни не знайшли ефективної протидії. Звісно, вона розрахована на тривалий час: її мета – ізолювати Крим і зупинити перевезення російського зерна, позбавляючи росію доходів. Схоже, це справді відбувається, але наслідки стануть відчутними не одразу.
